Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

І додумалася вона до того, що ця її біда, як і будь-яка інша, – це або покарання, або випробування. За що? Чому? Навіщо? Що б це не було, а вона має перебути її з гідністю.

Дуже повільно, прислухаючися до відчуттів у попереку та нозі, повернулася на бік. Погляд впав на долівку. Під ліжком на килимі скрутився змійкою край срібного ланцюжка. Чий він? Звідки узявся? Опустила руку, підхопила знахідку. На ланцюжку погойдувався медальйон. Чоловічий профіль, напис: «Падре Піо». Вона й без напису впізнала, хто це. Усім в Італії відомий цей профіль з рукою, піднесеною вгору, борода, кола під очима, стигмат на долоні.

Сонячний промінь вигравав полисками на овалі з портретом святого… Цей медальйон Дана бачила вперше. Це не її річ. Як він потрапив до кімнати, де ніхто, крім неї, не буває, де вона ретельно прибирає в усіх закутках раз на тиждень? Як він тут опинився?

Дана відклала знахідку вбік, а тоді, повагавшися, потягнулася по неї й затиснула в кулаці.

Того ж дня дивилася телевізора, клацаючи пультом, перемикаючи канали. І на маєш: Падре Піо!.. Прикипіла очима до екрану, навіть сіла в ліжку, забувши про спину. Документальний фільм. Додивилася його до фінальних титрів, жодного разу не згадавши про свій біль. Святий Піо з П’єтрельчіни, італійський монах-капуцин, святий ХХ століття, відомий стигматик та доброчинець. Світське ім’я – Франческо Форджоне. Помер 1968 року, коли йому був вісімдесят один рік, п’ятдесят з яких він мав на руках стигмати…

Увечері Дана розмовляла з дітьми по телефону. «А щоб ти чимшвидше одужала, я тобі подарунок відправила», – сказала донька. Наприкінці тижня, коли Дана вже могла сяк-так рухатись і навіть вже бралася до роботи, прибула передача з дому. У пакунку – книжка українською мовою. Про падре Піо.

«Це невипадкові збіги», – вирішила Дана. Уголос собі це сказала, бо так їй було самотньо, що не було до кого й слова мовити. Однак була це вже не та самотність, що досі. Дана наче відчула опіку над собою, немов попереду трохи розвиднілося… Хвороба відступала помалу, настрій ішов догори.

Вона прочитала доньчину книжку, всотала кожне слово, а тоді знов і знов поверталася то до одних сторінок, то до інших. Ланцюжок з медальйоном тримала при собі, гріла в руці, торкалася нього. Він був її, цей медальйон. Він сам прийшов до неї.

Часто думала про падре Піо, про те, що це він вибрав її, дав їй зрозуміти, що опікується нею. Намагаючися розібратися в собі, наближалася до нього. Розмірковувала, миючи кахлі чи протираючи шибки, над його неймовірними здібностями, над тим, як він умів читати думки людей. Може, він і її думки прочитав?.. Він працював по дев’ятнадцять годин на добу, сповідаючи людей, був для багатьох духовним наставником… Він знав, що таке важка ноша й смертельна втома, він зрозумів би чужинку з України.

Хіба Дана не живе за такими ж законами? Хіба не дотримується такої ж програми на щодень? Падре Піо говорив: щодня має бути місце для кількох важливих речей – для молитви, для чесної роботи, для необхідного відпочинку й для діяльної любові до ближніх. Він наполягав, що любов до інших має знаходити вияв у вчинках милосердя, у готовності пробачати, не тримати образу в серці. Дана приймала ці думки як свої, вони й були її думками, тільки падре Піо їх висловив у простий і зрозумілий спосіб, так наче це вона сказала. Він вмів так сказати, як вона відчувала.

Дивилася на свої мозолясті долоні, уявляла: як це, п’ятдесят років носити на долонях стигмати? Що він відчував, бідолашний?

Уночі їй наснилася відповідь. Два довгих тонких, прямокутної форми цвяхи входили в долоні. Нестерпний біль виштовхнув її зі сну, вона пам’ятала це відчуття й за місяць – достатньо було глянути на свої руки, той біль відразу нагадував про себе. Але вже віддалено, наче гуркотіння далекого грому.

Додому у відпустку вона їхала, уже знаючи, що товаришки, Оксана та Віра, заведуть її до доброго лікаря. Лікування пішло їй на користь. Їй наче все допомагало – і люди, і обставини. Вона тепер усе сприймала інакше, глибше й водночас легше. Із вдячністю за все. На дрібниці не звертала уваги, на другорядному не затримувалася. Діти мали своє життя, вона й це сприймала з розумінням. У неї був покровитель, він не забував про неї.

Коли після спільної вечері всі розійшлися – донька з чоловіком та онукою поїхали до себе, а син з невісткою перемовлялися про щось у своїй кімнаті, – вона задрімала в фотелі. Тихо працював телевізор, під його мурмотіння Дана солодко заснула. Блаженний спокій скував руки-ноги… Прокинулася від запаху квітів. Здається, фіалки. Підвелася, роззираючися: хто розлив парфуми? Коли? Запах розтанув за кілька хвилин, зник, наче й не було. «Падре Піо!» – сяйнула думка. Він так дає про себе знати. Виразним запахом квітів. Вона не відразу це згадала, лише коли аромат розвіявся.