Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

На каві з товаришками розповіла про цей випадок. Оксана слухала захоплено, вона розуміла, що таке «багато місяців відмовляти дев’ятницю до падре Піо про мир в Україні». Інша – Віра – ніколи в житті не була на сповіді.

– Я агностичка, – казала вона подругам колись, – існування Бога не можливо ані підтвердити, ані заперечити.

– Усе, що ти розповідаєш про свого святого, – це ж якісь казки, – хитала головою Віра. – Запах квітів… Реальний біль у долонях… Це все навіювання, таке саме, як стигмати у вразливих віруючих.

Дана лише усміхалася, затискаючи медальйон у кулаці. Вона не сперечалася. Для чого? Це теж був добре засвоєний урок від падре Піо: у кожного своя дорога до себе.

Більше вони не поверталися до цього випадку з ароматом фіалки. Товаришки розповідали про свої волонтерські будні, тобто волонтерські вечори, бо ж удень працювали, одна в школі, друга в музеї, а вечорами допомагали переселенцям та пораненим. Повний звіт Дані написали, куди, кому й скільки пішло з тих грошей, які вона передавала.

– Не треба мені звітів, – зупинила їх Дана. – Я знаю, що все до копійки пішло на добрі справи.

– Треба! – наполягали товаришки. – Ти маєш знати, скільком людям і в яких ситуаціях ти допомогла…

На початку березня – Дана тоді вже повернулася до Італії – її товаришки дізналися, що до Львова привезли нетлінні мощі отця Піо. До церкви Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Пішли туди вдвох, Оксана й Віра. Людей було море, але усім було видно під склом обличчя падре Піо: наче людина спить. Не йняли віри, що тіло, ексгумоване 2008 року, після сорока років з часу смерті виявили нетлінним і саме таким воно й залишається дотепер.

Віра мовчала дорогою додому. Лише наступного вечора, пакуючи на волонтерському складі ліки для опікового відділення, сказала Оксані:

– У нас все буде добре.

– У кого «у нас»? – не зрозуміла товаришка.

– У нас, в Україні, – відповіла їй Віра. – Бо так щиро, як вчора, я ніколи не молилася.

– Ти ж молитов не знаєш!

– А я своїми словами… Дана ж казала: щира молитва – завжди почута.

Це пластикове сидіння-пелюстка створене спеціально під неї, під її зграбні сіднички – так вона думає, вмостившись на високому кріселці, намацавши ногами під собою перетинку, саме на тому рівні, де й хочеться примостити ноги. Дуже зручно. Вона спирається ліктями на круглий хромований столик, теж на високій ніжці, і роздивляється навсібіч. Має трохи часу для спостерігання за людьми – це її улюблене заняття, надто тоді, коли вони думають, що ніхто не звертає на них уваги, і даремно, бо поблизу хтось цікавий ховається за розгорнутою книжкою або повільно ковзає вдавано байдужим поглядом по своїх сусідах. Новий термінал пронизаний світлом, просякнутий запахами новизни, і Сергій Прокоф’єв зі шафранової стіни тримає всіх на оці, мружачись крізь свої старомодні окуляри.

Вона чекає.

Було таке: наснилося, що хоче зайти в новий термінал та ще встигає здивуватися: а де усі? Де люди? Так порожньо й холодно в аеропорту. Ця думка спиняє її перед скляними дверима, і дуже вчасно, бо вони не відчиняються, стулки не розходяться, не пропускають досередини. Вона здивовано все ж ступає крок, мало не притиснувшись чолом до прозорих воріт, – і нічого. Систему вимкнено, вона не працює. Ходу немає. Будівля байдуже відсвічує сріблясто-синім світлом, скло не реагує на порухи.

Термінал незворушний, як гігантська підводна рибина. Тільки ледь чутно вібрує долівка, наче десь там, глибоко, сонна істота ворушить невидимими плавниками. Кілька кроків назад. Нова спроба. А це що таке? Під ногами – широка жовта стрічка, на ній чорні літери: «STOP». Немов попередження перед стійкою паспортного контролю. Ну там-то зрозуміло, а тут вона для чого?.. Жах охоплює до кінчиків пальців. Чому стоп? Чому нема ходу? Де ж вона його чекатиме? Звідки він вийде? Як вони зустрінуться?

Вона чекає на нього навіть уві сні. Особливо уві сні. У неіснуючому терміналі.

Літо 2012 року. Він піднявся на Монблан і Маттерхорн і повертався літаком із Франції. Вона приїхала в аеропорт завчасно, сиділа на високому стільці, захоплено спостерігаючи за парою, що в кількох кроках від неї сварилася пошепки, слів було не розібрати, та це була, без сумніву, любовна сварка. Вони не зводили поглядів одне з одного, гаряче з’ясовуючи щось між собою, руки здіймалися та опадали, немов у танцюристів фламенко. Це справді нагадувало пристрасний танець – очі в очі, руки літають. Почувалася, наче підглядає в чуже вікно, та не могла відвести очей від цих двох. Вони нарешті підхопили речі, пішли на вихід.