Джоджо Мойес - Після тебе

— Так, звичайно. У годину пік буде складно їхати. — Місіс Трейнор почала підводитися.

Я знову спробувала кинути сповнений протесту погляд на Лілі, аж раптом задзвонив телефон. Місіс Трейнор здригнулася, наче цей звук був їй незнайомий. Вона кинула на нас оком, роздумуючи, чи має підняти слухавку, — вочевидь, наша присутність заважала їй проігнорувати дзвінок, тому вона вибачилася та вийшла з кімнати. З-за стіни долетіли звуки розмови.

— Що ти робиш? — зашипіла я до Лілі.

— Це все так неправильно, — пояснила вона з нещасним виглядом.

— Але ми не можемо піти, так і не сказавши їй.

— Я не можу. Тільки не сьогодні. Усе це…

— Я знаю, тобі страшно. Але подивись на неї, Лілі. Я думаю, що їй це допоможе…

Очі Лілі раптом розширилися.

— Не сказавши мені що?

Я швидко повернула голову — місіс Трейнор нерухомо стояла у дверях.

— І що ви маєте мені сказати?

Лілі глянула на мене, потім знов на місіс Трейнор. Час навколо нас наче вповільнився. Вона глитнула, потім підняла голову та сказала:

— Я ваша онука.

Запала коротка тиша.

— Моя… хто?

— Я дочка Вілла Трейнора.

Слова луною пішли по кімнаті. Місіс Трейнор глянула на мене, наче щоб переконатися, що це якийсь безглуздий жарт.

— Але… це неможливо.

Лілі відступила назад.

— Місіс Трейнор, я знаю, що це для вас шок, — почала я. Та вона не чула мене — дивилася на Лілі.

— Це неможливо. Як міг мій син мати дочку — і не сказати мені?

— Бо моя мама нікому не казала. — Лілі майже шепотіла.

— У наші часи? Як це могло залишатися таємницею стільки часу? — Вона повернулася до мене. — Ви знали?

Я глитнула.

— Я вам писала про це. Лілі знайшла мене. Вона хотіла познайомитися зі своєю родиною. Місіс Трейнор, ми не хотіли завдати вам болю. Лілі просто хотіла знайти своїх дідуся та бабусю. Щоправда, зустріч із містером Трейнором пройшла не надто добре…

— Але Вілл сказав би мені. — Вона труснула головою. — Я б знала. Він же мій син.

— Якщо ви справді не вірите мені, можна зробити аналіз. — Лілі склала руки на грудях. — Мені від вас нічого не треба. Я не хочу жити у вас. І гроші в мене є, якщо вас це непокоїть.

— Я навіть і не знаю, що…

— Не треба вдавати такий жах. Я не заразна хвороба, яку ви щойно отримали. Я просто ваша онука. Господи!

Місіс Трейнор повільно опустилась у крісло та підняла тремтячу руку до голови.

— З вами все добре, місіс Трейнор?

— Я не знаю, чи я… — Вона заплющила очі й наче зникла десь у собі.

— Лілі, я думаю, нам краще піти. Місіс Трейнор, я залишу ось тут свій номер. Ми приїдемо, коли ви трошки оговтаєтесь від цієї новини.

— Кажи за себе. Я не приїду: вона думає, що я брешу. Господи, що за родина!

Лілі дивилася на нас обох і не могла повірити в те, що відбувається. А потім вилетіла з маленької кімнати, дорогою зачепивши якийсь горіховий столик. Я обережно поставила столик на місце разом зі срібними скриньками, що на ньому стояли.

Обличчя місіс Трейнор приголомшено перекосилося.

— Пробачте мені, місіс Трейнор. Я правда намагалася з вами поговорити до того, як ми приїдемо.

Почулося, як грюкнули вхідні двері.

Місіс Трейнор зітхнула.

— Я не читаю пошту, якщо не знаю, від кого лист. Мені писали. Писали огидні листи. Писали різні речі про те, що я… Я не відповідаю майже ні на що тепер. Рідко повідомляють щось, що мені треба почути, — вигляд у неї був спантеличений, утомлений та крихкий.

— Пробачте. Мені дуже шкода. — Я підхопила сумочку та втекла.

— Навіть не кажи нічого, — пробурмотіла Лілі, коли я сіла в машину. — Не треба, добре?

— Нащо ти це робиш? — Я витягла ключ. — Нащо все зриваєш?

— Та я відчула що вона про мене думає, від самого її першого погляду!

— Вона — мати, що дуже болісно переживає втрату сина. Ми повідомили їй неймовірні новини, це для неї шок. А ти вилетіла, наче з пожежі! Треба було дати їй час, щоб усе це усвідомити! Нащо ти всіх від себе відштовхуєш?

— Та що ти взагалі про мене знаєш?

— Знаю, що ти наче навмисне руйнуєш стосунки з будь-ким, хто хоче бодай трохи з тобою зблизитися.

— Господи, знов ти про свої дурні колготки? Що ти взагалі знаєш про життя? Ти постійно стирчиш сама у своїй чортовій квартирі — до тебе навіть не заходить ніхто. Навіть твої батьки думають, що ти невдаха. Тобі бракує мужності навіть на те, щоб кинути найдурнішу роботу на світі!

— Ти й гадки не маєш, як важко зараз знайти роботу! Так що не кажи мені…

— Ти невдаха. Але крім того, що ти невдаха, ти ще й вважаєш, що маєш право давати іншим людям поради. Хто дав тобі таке право? Ти сиділа коло мого батька й дивилася, як він помирає, — і нічого не зробила. Нічого! Так що навряд чи твої поради чогось варті.