Джоджо Мойес - Після тебе

— Тобі вдалося думати про Білла не надто багато?

— Ну, недостатньо багато, щоб мене спинити… я просто хотіла зробити щось… — Я знизала плечима. — Не знаю. Просто хотіла відчути себе живою.

Після слова «живою» почувся схвальний гомін. Врешті-решт, усі тут хотіли саме цього: звільнитися від свого горя. Забратися з цього світу мертвих, де половина серця або похована під землею, або назавжди закрита в поховальних урнах. Добре, що я хоч раз сказала тут бодай щось позитивне.

Марк радісно кивав.

— Думаю, це цілком природно. Це добре.

Суніл почав розповідати, що тепер знову слухає музику, а Наташа — що прибрала фотографії чоловіка з вітальні у спальню: «Щоб усі розмови не зводилися до нього, коли до мене хоч хтось приходить». Дафна припинила нюхати сорочки чоловіка в шафі: «Якщо чесно, то вони не особливо ним пахли. Я, мабуть, робила це за звичкою».

— А ти, Джейку?

Він і досі здавався нещасним.

— Ну, я, мабуть, більше гуляю.

— А ти говорив із батьком щодо своїх почуттів?

— Ні.

Я намагалася не дивитися на нього, бо не знала, що йому відомо, і почувалася беззахисною.

— Мені здається, що йому хтось подобається, — додав Джейк.

— Що, знову когось підчепив? — поцікавився Фред.

— Ні, я маю на увазі, дійсно подобається.

Я почервоніла та спробувала відтерти неіснуючу пляму на черевикові, щоб приховати обличчя.

— А чому ти так думаєш, Джейку?

— Він нещодавно за сніданком почав про неї говорити. Казав, що треба вже покінчити з цією шеренгою випадкових жінок. І додав, що зустрів жінку, з якою хоче спробувати збудувати якісь стосунки.

Я була схожа на рака. Повірити не можу, що ніхто з присутніх цього не помітив.

— Тобто, гадаєш, він нарешті дійшов думки, що випадкові зустрічі не допоможуть? Можливо, йому просто треба було пройти через декілька випадкових зв’язків, перш ніж він зміг відчути до когось симпатію.

— Ну, випадкових зв’язків у нього було чимало, — зауважив Вільям. — До чорта, я б сказав.

— Джейку, а що ти сам думаєш із цього приводу?

— Ну, це дивно. Я дуже сумую за мамою. Але й правда, це добре, що він почав рухатися далі.

Я спробувала уявити, що міг сказати Сем. Чи називав він моє ім’я? Можна було уявити, як вони снідають удвох на маленькій кухні у вагончику та ведуть серйозні розмови за чаєм з тостами. Мої щоки горіли вогнем. Мабуть, не варто було Семові робити якісь припущення щодо нас так скоро. Мені треба було чіткіше дати йому зрозуміти, що в нас немає стосунків. Надто швидко все це. І надто скоро Джейк починає говорити про це на людях.

— А ти зустрічався з тією жінкою? — спитала Наташа. — Як вона тобі?

Джейк кивнув.

— Так. Вона жахлива. — Я підвела на нього очі. — Він у неділю привів її на обід — вона просто кошмар. На ній була майка в обтяжку, вона постійно обіймала мене так, наче ми знайомі, надто голосно сміялась, а коли тато пішов щось зробити в саду, вона зробила такі великі очі і спитала: «Ну як ти?» — ще й голову нахилила отак.

— О, цей уже нахил голови , — пробурмотів Вільям, і його підтримали присутні. Тут усі знали, як співрозмовники нахиляють голову.

— А в присутності тата вічно хихикала та гралася з волоссям, наче вона якийсь підліток — хоча їй, мабуть, уже тридцять! — Він з огидою наморщив носа.

— Тридцять! — вигукнула Дафна, глянувши на нього скоса. — Тільки уявіть собі!

— Краще б уже були ті, що розпитували мене, поки його не було. Вони хоча б не вдавали, що я їхній друг.

Я вже майже не чула, що він казав. У мене в голові щось почало дзвеніти, перекриваючи всі інші звуки. Як я могла бути такою дурепою? Я раптом згадала, як Джейк закотив очі, коли вперше побачив, що Сем розмовляє зі мною. Він попередив мене — але я була надто дурна, щоб це зрозуміти. Мені стало спекотно, тіло трусило. Я не могла тут залишатися та слухати це.

— Гм… я тут загадала дещо, у мене зустріч. — Я почала щось бубоніти, збираючи сумку та зриваючись зі стільця. — Пробачте мені.

— Луїзо, все нормально? — запитав Марк.

— Абсолютно. Просто я маю вже бігти. — Я кинулася до дверей, приклеївши до обличчя усмішку так сильно, що м’язи навіть почали боліти.

Він стояв там. Звичайно ж. Він щойно припаркував мотоцикл і тепер знімав шолом. Я вийшла з церкви та зупинилась на сходах — чи є в мене шанс пройти до машини так, щоб не треба було йти повз нього? Жодного. Мій мозок розпізнав його силует — і всі нервові закінчення миттю відреагували: хвиля задоволення, спогади про відчуття його рук на моєму тілі. А потім — злість та приниження, що пульсує в крові.