Джоджо Мойес: Після тебе

Хрускіт.

Усе поглинає темрява.

— Як тебе звати, люба?

Навколо шиї в мене корсет.

За головою відчувається рука — ніжні швидкі рухи.

Я жива. А це й справді дивно.

— Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє ім’я?

Я хочу щось сказати, розтуляю рот — але голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кров — відчуваю смак металу. Не можу рухатися.

— Ми тебе зараз покладемо на спеціальні ноші. Спочатку буде незручно, але я дам тобі трохи морфію, щоб полегшити біль. — У чоловіка спокійний, рівний голос, наче для нього цілком нормально, що хтось лежить поламаний на бетоні та витріщається в темне небо. Хочеться засміятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працює не так, як належить.

Обличчя чоловіка зникає з поля зору. З’являється жінка в неоновому жилеті — у неї темне кучеряве волосся, зібране у хвіст. Вона нависає наді мною та світить ліхтариком в очі, роздивляючись мене з таким холодним інтересом, наче я якийсь зразок, а не людина.

— Кисневу маску треба?

Я хочу щось сказати, але відволікаюся на біль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос.

— Численні переломи. Зіниці в нормі, реагують. Тиск дев’яносто на шістдесят. Пощастило їй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж?.. Не подобаються мені ці синці. — Відчуваю холодне повітря десь коло діафрагми, а потім дотик теплих пальців. — Внутрішня кровотеча?

— Потрібна друга бригада?

— Сер, чи не могли б ви відійти? Будь ласка, назад.

Іще один чоловічий голос:

— Я вийшов покурити — а вона, блін, упала просто на мій балкон. Мало не прибила мене.

— Ну ось бачите, вам сьогодні щастить. Не прибила ж.

— Я зроду так не лякався. Ніхто ж не очікує, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тільки подивіться на мій стілець! Я купив його за вісімсот фунтів у «Конрані»!.. Як ви гадаєте, я можу подати позов?

На мить западає тиша.

— Робіть що хочете, сер. Знаєте, що я вам скажу? Можете навіть подати позов на компенсацію за прибирання крові з вашого балкона. Як вам така ідея?

Перший чоловік глянув на свою колегу. Час плине, і я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холодне — я наче звідкись іздалеку починаю розуміти, що мене трусить.

— У неї шок, Семе.

Двері мікроавтобуса десь унизу від’їжджають. Дошка піді мною рухається і біль біль біль — усе поглинає темрява.

Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефону, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшав — може, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.

— Иачше?

Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчя — він пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.

— Як ви?

— Я…

Чоловік іще трохи нахиляється.

— Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні. — Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває паніка — а що, як він забере руку? — Тримайтесь. Донно, ще довго?

Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?

— Ене алалісувало? — шепочу я.

— Що? — Він підносить вухо аж до моїх губ.

— Алалісувало? Ене алалісувало?

— Паралізувало? — перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. — Можеш поворушити пальцями на ногах?

Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальця — щоб нагадати мені, де він.

— Спробуй іще раз. Ось так.

Біль пронизує обидві ноги. Різкий видих — може, схлип. Мій.

— Ноги в порядку. Біль — це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.

Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.

— Правда. Я певен, що вас не паралізувало.

— Акувати огу. — Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. — Уть лашка, не ітпушкай, — шепочу я.