Джоджо Мойес: Після тебе

— Що, вже мій рейс?

— Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.

Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очі — наче два ґудзики — сповнені переляку.

— Я не можу. — Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. — Не можу я сісти в той літак.

Я чекаю.

— Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. — Він трусить головою. — Не те що боюся — мене це жахає.

Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.

— А що за нова робота?

Він кліпає очима:

— Ем… запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».

— Звучить дуже відповідально, — зауважую я. — У вас є… гальма.

— Я довго чекав на цю можливість. — Він важко глитнув. — Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.

Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля — радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.

— Дякую, — чути його непевний видих. Він трохи підбирається, намагаючись дати собі раду. — Певен, що вам ніколи ще не доводилося бачити такого ідіота, як я, еге ж?

— Десь по чотири рази на день.

Його очі-ґудзики розширюються.

— Десь чотири рази на день мені доводиться витягати когось із чоловічого туалету. І зазвичай саме через страх літати, — пояснюю я.

Він кліпає очима.

— Але, знаєте, я завжди всім кажу, що жоден літак, який вилетів із цього аеропорту, не впав.

Його шия посунулась назад у комірці.

— Правда?

— Жоден.

— Навіть… навіть маленької аварії на злітній смузі не було?

Я знизую плечима.

— Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. — Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі. — У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.

— Ну… мабуть, правда ваша. — Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. — Так що, по чотири на день?

— Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.

Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.

— Там наче ваш рейс оголошують.

— Ви вважаєте, що все буде гаразд?

— З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життя — та й по всьому. Дивіться, п’ять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?

— Поїздки на автобусі, — повторює він.

— Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.

— Це точно. — Одна його брова злітає вгору. — На дорогах стільки ідіотів.

Я киваю.

Він поправляє краватку.

— Це серйозна робота.

— Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.

— Може, й так… Дякую вам, міс…?

— Луїза, — кажу.

— Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. — Він уважно дивиться на мене. — Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?

— Сер, там оголошують ваш рейс, — відповідаю я й відчиняю для нього двері.

Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.

— Так, звісно… ну, я піду.

— Щасти вам із гальмами!

За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.

О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу — і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.

На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків — вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри — вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге — ні.

«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у “Брудній качці”, пам ’ ятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я … ну … мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер … »