Джоджо Мойес - Після тебе

У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, — зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на руках — у них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.

Уперше я була тут дев’ять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садок — декілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут мило — можна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на нього — невже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?

Ті рослини вже давно посохли й померли — я не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння лондонської темряви в мене під ногами. Навкруги мільйони людей живуть, дихають, їдять, сваряться. Мільйони життів, з якими я не маю анічогісінько спільного. Дивний різновид спокою.

Виблискують натрієві лампи, звуки міста здіймаються в повітря. Ревуть двигуни, грюкають двері. За кілька миль на південь чути жорстке лопотіння ґвинтів поліційного гелікоптера, промінь світла з якого пробиває темряву, розшукуючи якогось лиходія в місцевому парку. Десь далеко виє сирена. Тут завжди чути сирену.

«Ви швидко перетворите це місце на справжню домівку», — казав агент. Я майже розсміялася. Це місто таке ж чуже для мене, як і завжди. Зараз для мене будь-яке місто чуже.

Я трохи вагаюсь, а потім стаю на парапет, розвівши руки, наче якийсь п’яний канатоходець. Ставлю одну ногу поперед другої та йду біля самого краю. Волосинки на руках піднімаються через прохолодний вітерець. Коли мені було найважче, я іноді наважувалася пройти аж з одного кутка будинку до іншого. Доходячи до кінця, я сміялася в ніч: «Бачиш? Я тут — стою тут, жива, — просто на краю! Я роблю, як ти казав!»

Це стало моєю дивною звичкою: я, обрій міста, спокій темряви, анонімність. Ніхто тут не знає, хто я. Підводжу голову і насолоджуюсь нічним вітерцем. Знизу чути сміх і приглушений дзвін розбитої пляшки. Містом зміяться колони автівок — нескінченні звивини червоних габаритних вогнів, самохідний кровоток. Тільки між третьою і п’ятою годинами ранку місто трохи заспокоюється: п’яниці нарешті вкладаються спати, шеф-кухарі ресторанів знімають свої білі одежі, паби зачиняють двері. Тишу цих годин зрідка порушують нічні автоцистерни, відкриття єврейської пекарні далі по вулиці, глухі удари пакунків з газетами, які розвозять із друкарні. Я знаю всі найнезначніші порухи в місті, бо я більше не сплю.

Десь там, унизу, скоро зачиняється «Білий кінь», повний хіпстерів та жителів Іст-Енду [4] Район Лондона, традиційно найбідніший. . Надворі свариться пара. Усюди по місту шпиталь збирає уламки хворих, травмованих і тих, хто так-сяк пережив іще один день. А тут, угорі, лише повітря, темрява та якийсь вантажний рейс «ФедЕксу», що прямує з Гітров до Пекіна. А ще незліченні пасажири — такі, як містер Любитель Скотчу, — що подорожують назустріч новому.

— Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? — питаю я в темряви. І ось воно, закипає — неочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. — Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!

Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.

— Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму… — Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. — Чорти б тебе взяли, Вілле… — шепочу я. — Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив…

Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, — і з темряви чую голос:

— Вам не варто там стояти, мабуть…

Я роблю півоберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходу — на мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапету — і вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагома — у безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крик — може, мій.