Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Вона розреготалася:

— Але ти не такий вже й поганий!

— Дякую.

— Твоє обличчя навіть цікаве, коли приглянутися, особливо, коли усміхаєшся.

— То будеш спокушати мене?

— Ще подумаю, — вона глянула лукаво, махнула мені рукою й пішла.

Кілька вечорів її не було. Я кожного дня дві години тинявся по парку і, зневірений, вертався до гуртожитка. Щойно в суботу моя мулаточка наздогнала мене на розі Мекдуґал і Четвертої вулиці, коли я повертався додому.

— Гай, я побачила тебе здалека й ледве наздогнала, — привіталася захекано.

— Добривечір! — відповів я, відчуваючи наплив радости.

— Як тебе звати? Я забула останнього разу спитати.

— Марко.

— А я Джінні.

— Тебе кілька днів не було тут.

— А хіба ти шукав мене?

— Кожного дня — шукав і тужив.

— Дуже гарно. Мені таке подобається. — Вона взяла мене під руку. — Ходім на Блікер, вип'ємо собі еспрессо в кафе.

— А я волію капучіно.

— Добре. Я винятково в гарному гуморі сьогодні, то й дозволю тобі пити капучіно.

— А чому ти в такому доброму настрої?

— Бо ти шукав мене. Я люблю такі речі. Ми попивали каву й перекидалися жартами.

Вона мала особливий дар вдягатися так, щоб доводити мужчин до нестями. Завжди мала прилягаючі до тіла сукенки або штани, груди були наполовину голі, на вухах мала довгі кульчики, а кучеряве волосся сповзало на чоло.

— Чи ти живеш десь тут по сусідству? — спитав я, плекаючи надію провести ніч із нею.

— Ні, я тут тільки працюю.

— Де?

— В ресторані на Юніверсіті й Восьмій вулиці. Офіціанткою.

— А де ж ти живеш?

— На східній частині, між Гаустон і Діленсі.

— Це поганий район.

— Для чорних і порторіканців вважається добрим… А що ти робиш у цих околицях?

— Студіюю й живу в гуртожитку отут за рогом.

— Це дуже погано.

— Чому погано?

— Бо таким дівчатам, як я, тяжко дострибувати до студентів.

— Тим цікавіше спокушати їх.

Вона розсміялася:

— Я бачу, що ти дуже хочеш, щоб я звела тебе.

— Так. Цілими ночами марю про це й не можу заснути.

— Але я не маю особливої охоти. Ти не мій тип.

— Прикро. Та що я можу вдіяти?

— Нічого, любий.

Вона перехилилася й поцілувала мене в щоку. Ми розплатилися і вийшли надвір.

— Я підвезу тебе додому, — запропонував я.

— Ні. Я поїду автобусом.

Її відповідь була така категорична, що я не насмілився наполягати. Підвів її до автобусної зупинки, і там ми попрощалися.

Джінні знову кілька днів не з'являлася в парку. Видно, оминала мене. Тож, почекавши на неї кожного вечора до дев'ятої години, я врешті йшов у місто, яке крізь різні діри й тріщини відкривало мені світ людських таємниць, у які я проникав зором і які фіксував на плівці пам'яті. Це захоплювало мене, втишувало мої пристрасті, і я повертався додому втомлений, але задоволений. Та якось трапилося мені підглянути подію, яку з ностальгією згадую досі. Прогулюючись по Сого, я помітив у темному вузькому проході між двома будинками якийсь рух. Тихенько підкрався ближче, припав до стіни й почав роздивлятися. Під протилежною стіною борюкалися хлопець і дівчина. Хлопець розпалювався й накидався на дівчину, а вона боронилася. Та хлопцеві пощастило прослизнути рукою дівчині між ноги й підняти вгору спідницю, оголивши її клуби. Дівчина нараз сильно вдарила його в обличчя. Хлопець занімів від несподіванки й опустив руки. Тоді дівчина розстебнула його штани, стягнула з себе трусики й кинулася йому на шию.

Я стояв, зворушений, а по моїм обличчі стікали сльози. Раптом згадав зустрічі й кохання з Беверлі, якої досі не міг забути. Мене сповнило почуття теплоти й ностальгії. Мені так стало жаль себе, що я в розпуці кинувся на вулицю, побіг додому і, знесилений, впав на ліжко. Наступного дня відразу пішов до ресторану, де працювала Джінні. Вона помітила мене й відразу підійшла.

— Гай! Що ти тут робиш?

— Шукаю за тобою.

— Це мені подобається! Я люблю, коли хлопці бігають за мною.

— А їх багато?

— Багато.

Мене почали душити ревнощі:

— Значить, мої шанси невеликі.

— Невеликі, але й не безнадійні. При якому столику хочеш сидіти?

— При ніякому.

— А що? Будеш стояти?

— Ні, я йду.

— Не хочеш пообідати?

— Я ж тобі казав, що я студент.

— Хіба студентам заборонено їсти?

— Навпаки. Вони завжди голодні й хочуть їсти. Але рідко коли можуть дозволити собі обід у ресторані.

Я помітив у ній раптову переміну. Вона споважніла, взяла мене за руку й повела в куток.

— Сідай при цьому столику. Тут їдять офіціанти та інші заслужені люди. Я зараз принесу тобі кави й хліба з маслом. On the house, за рахунок закладу.