Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Беверлі була протилежністю до того типу жінки, в який я міг закохатися. Іншими словами, не мала ніякої подібности до моєї мами. Але я почувався щасливим з нею. А коли її не було, я порожнів і тужив. Невже я закохувався в неї? Що ж… Ми підходили одне одному в кожному відношенні. Якби не Шері, може, я й закохався б у Беверлі…

Як я вже згадував, це був мій останній рік у середній школі. З цим було пов'язано багато проблем, які я мусив розв'язувати. А це, у свою чергу, відволікало мене від підглядання, від думок про Шері та від марень про Беверлі. Мені треба було подумати про своє майбутнє. Про повернення до мами не було навіть мови. В неї було нове життя. Крім того, я надто віддалився від неї емоційно. Мені треба було вступити до університету й отримати хоч би маленьку стипендію, щоб можна було скромно прожити на неї. Решту я заробляв би собі. Впродовж трьох останніх місяців я заповнював анкети і розсилав їх до різних університетів та різних фундацій разом із рекомендаційними листами, оцінками за останні чотири роки навчання та біографічними даними. Крім того, мусив готуватися до так званих S. А. Т. іспитів, які були обов'язкові для вступу до університету.

Та все це були передбачливі необхідності. Непередбачливим і прямо незрозумілим для мене було те, що мене відкинуло від Шері. Підглядаючи за нею, я вже не відкривав у ній нічого, що дивувало б чи збуджувало б мене. Вона стала асексуальною для мене. До цього привело, мабуть, те, що кожного дня, при кожній зустрічі з нею я бачив, що вона не помічала мене, що я для неї просто не існував. І це безнастанно боліло, — до тої міри боліло, що біль цей повільно випалював Шері з моєї душі, і там вкінці зосталося порожнє місце. Зрештою, як тепер усвідомлюю, моє кохання до неї було ефемерне чи, точніше, переносне. Я безтямно захопився нею тому, що вона була дуже подібна до моєї мами. Але саме це було причиною того, що я не міг встановити нормального ставлення до неї. Я досі не можу уявити, як я міг би торкнути її тіло, не кажучи вже про зносини з нею.

Та я далі мріяв про Беверлі. Все частіше насувалися думки, що ми були б ідеальним подружжям. Ми були цілком відкриті до себе й для себе, мов діти. Висловлювали одне одному кожне своє бажання, кожну примху. Ми не тільки самохіть потопали в спонтанних пристрастях, але й любили погуторити собі чи просто бути разом.

На жаль, Беверлі мала гарного хлопця, і я зі своєю маскою замість обличчя ледве чи міг конкурувати з ним. Все ж, зустрічаючи їх разом, я помітив, що не все між ними ладналося. її Пітер був надто формальним хлопцем, надто зв'язаним усякими етичними й моральними нормами, які існували в родинах із пуританськими традиціями, і йому було дуже тяжко піддаватися мимовільній безпосередності Беверлі. Вони чудово підходили одне одному в духовній площині. Завжди мали про що розмовляти, мали багато речей, якими спільно захоплювалися. Але, без статевого виміру, який був такий важливий для Беверлі, їхні взаємини були калічні й не могли, на мою думку, довго протривати.

Та Беверлі була закохана в Пітера, пишалася його вродою, його родинним аристократичним статусом, і я не входив у її мрії та наміри щодо майбутнього. Все ж, вона й далі прибігала до мене, коли Пітер зникав на кілька днів із нашого горизонту.

Я вчився дуже добре, мав відмінні оцінки з усіх предметів, тому мені пощастило дістати стипендію в Нью-Йоркському університеті. Я не міг уже лишатися влітку у шкільному гуртожитку, а до університетського, на сквері Вашінґтона, міг вселитися лише у вересні, — тож треба було десь перебути ціле літо.

Одного дня я вирішив поїхати автобусом до «дайнера», тобто забігайлівки пані Родіні. Вона вийшла мені назустріч: не тільки радо прийняла мене на працю, але й примостила на літо в кімнатці у підвалі. Вона не мала постійної помічниці, — і мені доводилося працювати по десять годин щоденно. Це мене влаштовувало, бо давало нагоду заробити більше грошей, які мені були дуже потрібні на всякі щоденні витрати з початком університетського року.

Пані Родіні була жінкою понад сороківку. Все ж була ще гарна, як на свій вік, висока, може, трішки заширока в стані. Мала смугляву, типову для італійців шкіру, з гострим поглядом очі та гладко причесане чорне лискуче волосся, її обличчя було трішки видовжене, дещо нагадувало Софію Лорен, із тією різницею, що пані Родіні завжди мала суворий вигляд. У неї було двоє синів, — один був студентом університету, а другий вчився слюсарювати при батькові.