Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Та найбільше радувало мене в той час і надихало те, що Беверлі підтримувала зв'язок зі мною. Досить часто писала до мене, хоч я не завжди відповідав на її листи. Оскільки батьки Пітера жили в Бостоні, вона вступила до Бостонського університету і студіювала там педагогіку. Мріяла стати доброю вчителькою. Думаю, що вона дуже вдало вибрала собі фах. Бо була відверта, спонтанна, тепла й назагал любила спілкуватися з людьми. А ці риси напевно допомогатимуть їй досягати довіри й любови учнш. Мушу признатися, я часто ще думав про Беверлі й досі мені було жаль, що наші шляхи не зійшлися. Час у Нью-Йорку летів дуже швидко, Бакалавра я здобув за три роки, беручи літні курси, а ось уже наближалися й магістерські іспити. Я був такий зайнятий, що довший час не бачився з Джінні й не вправлявся у своєму улюбленому спорті — підгляданні. Та коли я позбувся найтяжчих іспитів, мені стало так тужно, що я подзвонив до Джінні.

— Добрий вечір, Джінні! — промовив я піднесено, почувши її голос.

— Марко! Long time no see!

— А чому ти така задихана?

— Бо мій хлопець ввесь час товчеться по мені! Він трохи загарячий для мене.

— Вибач, не буду вам заважати…

Мені було так прикро, що сльози навернулися на очі.

— То нічого, мені потрібна передишка.

— Я не знав, що ти маєш хлопця, — ледве промимрив я.

— Мала, потім не мала, а тепер знову маю. Прийди завтра о четвертій до ресторану, я все тобі розповім.

— Гаразд, — відповів я й повісив слухагку.

Коли наступного дня я зайшов до ресторану, Джінні палко поцілувала мене й посадила при столику в кутку. За деякий" час з'явилася з горою страв на тарілці. Ми їли мовчки й ніяк не могли почати розмову. Врешті вона перемогла себе й заговорила:

— Я мушу висповідатися перед тобою.

— Але я не маю ласки давати розгрішення, — спробував я пожартувати.

— Я не шукаю розгрішення, тільки зрозуміння.

— У цьому я дуже добрий…

— Отож, кілька років тому я мала дуже гарного хлопця. Була безтямно закохана в нього. Прямо голову втратила. Він також був закоханий у мене й хотів одружитися зі мною. Та не мав тоді роботи й не дуже шукав її. Ввесь час тільки те й робив, що волочився по Нью-Йорку. А я не мала бажання утримувати його. Зрештою, в такій ситуації я не могла ані шанувати його, ані кохати. Так йому й сказала. Ми тоді посварилися, і він зник на три роки. Це були ці чудові три роки з тобою. Два тижні тому він несподівано з'явився знову. Виявляється, він поїхав на південь до родини, навчився від батька столярського ремесла, повернувся назад, дістав роботу — столярі в Нью-Йорку потрібні й добре заробляють — і знов хоче одружитися зі мною. Моє кохання до нього вибухнуло з новою силою.

— Думаєш виходити за нього заміж?

— Так.

— Мені жаль, що так склалося… Я полюбив тебе.

— Полюбити й покохати — не те саме, — сказала Джінні.

Я сумно похитав головою, погоджуючись з нею.

— Ми були тільки добрі друзі, Марку. Ну, трохи більше, ніж друзі. Бо добрі друзі не йдуть разом до ліжка. Але ти ніколи не мріяв про мене як дружину. Принаймні не говорив мені про це. Я також не уявляла тебе своїм чоловіком.

— Це правда, — погодився я.

— Не гніваєшся?

— Ні. Бажаю тобі щастя, Джінні.

Вона знову щиро поцілувала мене в уста й побігла обслуговувати клієнтів.

Скоро Джінні вийшла заміж, і ми більше не сходилися.

Мою уяву знову полонила Беверлі. Я ночами марив про неї, переживав наші колишні зустрічі, а днями прямо тужив за нею. Але віддаль між нами все збільшувалася, і ми, мабуть, ніколи вже не змогли б бути такими близькими, як колись. Вона писала мені, що в червні, як тільки здасть магістерські іспити, одружиться з Пітером. Тоді буде шукати роботу в Нью-Гейвені, де Пітер почав студіювати право в Єль. Вона особливо наголошувала, що конче хоче працювати в якійсь середній школі, щоб не бути на утриманні Пітерової родини. З цього я відчув, що ця «аристократична» родина не особливо доброзичливо ставилася до неї.

Наміри студіювати астрономію й далі не покидали мене. Після багатьох спроб мені пощастило дістатися до Гарварду. Кембрідж, маленьке містечко з багатьма студентськими забігайлівками, не відповідало моїм метрополітальним потребам. Можливості підглядання тут були надто обмежені. Але тепер я мав нагоду підглядати цілий всесвіт через телескоп. Тому й, мабуть, мене так тягнуло до астрономії.

Сам університетський кампус — із старими забудовами, великими деревами й підстриженими газонами — виглядав дуже гарно. Але містечко нічим особливим не вирізнялося, деякі секції його були навіть сірі й нецікаві. Я піднайшов собі неподалік університету щось на зразок «студіо апартменту», тобто одну кімнатку з кухонькою, ліжком, столиком і поличкою для книжок. Це влаштування було дуже вигідне, — за кілька хвилин я був в університеті. Лекції докторської програми, сказати правду, не дуже мене надихали, але я працював інтенсивно, щоб якнайскоріше скінчити так званий course work, тобто обов'язкові курси і засісти за працю над дисертацією. Я найбільше любив сидіти ночами при телескопі й вивчати різні констеляції. Це ж бо було ще одним різновидом моєї великої пристрасті — підглядання.