Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Наші зустрічі з Анджелою якось зовсім припинилися, так раптово, як і почалися. Надворі було холодно й сльотаво, віяли північні листопадові вітри, а безлистий клен не давав нашій лавочці ніякого захистку. Я ввесь час носився з думкою запросити Анджелу до себе, але моя кімнатка не була особливо романтична для зустрічей з жінкою. Та не в кімнаті справа. Я сам не був відповідно настроєний для цього. Нормально, після таких зустрічей, двоє людей, в той чи інший спосіб, опиняються в ліжку. А такої можливости з Анджелою я не міг навіть уявити. Ми якось не надавалися для цього. Вона теж не запрошувала мене до себе.

Під час різдвяних канікул Анджела поїхала до Філадельфії. Я залишився в Кембріджі, не хотів робити ще тіснішою квартиру матері в Нью-Йорку, хоча мати радо вітала б мене, й особливо зраділа б сестричка Мері. Я цілий тиждень не знав, що з собою робити. Не мав особливої охоти заглиблюватися у книжки, не цікавило мене також містечко. На щастя, Анджела повернулася скоріше, зателефонувала мені й запросила до себе на опізнені свята. Я був украй здивований, але й радий цьому запрошенню.

Вона жила трішки подалі від університету, на Массачуссетс авеню, якихось десять хвилин ходу від мене. Я купив букет квітів і подався до неї. Вона мала досить гарне мешкання: простору вітальню, маленьку спальню и кухоньку. Я подав їй квіти. Анджела поцілувала мене в щоку й подякувала. Глянувши навколо, я остовпів. Все в помешканні блищало, все було елегантно уладжене.

— Я очам своїм не вірю! Як це можливо? — спитав я, глянувши на неї.

— Що вас так дивує?

— Порядок і стиль цілого мешкання. Майбутньому розсіяному професорові це ніяк не підходить.

Вона засміялася:

— Я цілий вечір вчора порядкувала.

— То у вас не завжди так гарно?

— О, ні! У мене завжди повно книжок на підлозі. Але назагал я люблю гарно втримувати мешкання. Дбаю, щоб воно було елегантне.

— Я розумію. Це відповідає вашому вигляду.

— Дякую. Я не часто чую компліменти від людей.

— Бо ви не часто бачите людей.

— Це теж правда. Я живу з книжками.

— А я вже пересичений книжками. Тягне мене до людей.

— Я не помітила, шоб ви так дуже спілкувалися з людьми.

— Як вам сказати… Я люблю людей здалека, люблю бачити їх в інтимних ситуаціях.

— Це суперечні тенденції: інтимність і здалека.

— Але досяжні, повірте мені.

— Вірю. Та чому ми стоїмо серед кімнати? Сідайте. Щось вип'єте?

— А що ви маєте?

— Нічого.

— Чудовий вибір! Тоді давайте нічого.

Вона знову розсміялася:

— Я п'ю тільки на великі свята, як їду додому. Але тато вклав мені в торбу трохи віскі й пляшку коньяку. Курвуаз'є. Чи це гарний коньяк?

— Мій улюблений.

— То, значить, коньяк?

— Так, прошу.

Вона налила келих коньяку й подала мені.

— А собі не наливаєте? — спитав я.

— Я звичайно не п'ю. Ви сидіть і попивайте собі. Я тим часом підігрію вечерю. А тоді згрішу й цокнуся з вами.

— Добре. Якщо є перспективи до гріхопадіння, я терпеливо чекатиму.

— Я зовсім безпорадна в куховаренні. Але мама дала мені різдвяного індика, солодкої картоплі, салатику з креветок і горіхового торта. Я скоренько все підігрію й будемо обідати.

— Тільки не підігрівайте торта.

— Аж такою нездарою в кулінарії я не є!

Вона застелила білою скатертиною столик, подала страви, і ми по-справжньому бенкетували. Анджела згодом випила зі мною келих коньяку, стала балакучою і час від часу з теплотою позирала мені в очі. Ми засиділися допізна. А коли настала хвилина якогось інтимнішого рішення, я просто не знав, що і як вчинити. Вона також була наче сама не своя. Я встав і почав прощатися. Вона, така маленька супроти мене, стояла несміла й розгублена, мов дитина, і дивилася на мене. Не знаю, що на мене найшло. Але я вхопив її попід пахви, підніс угору, поцілував в уста і вийшов. Вона була приголомшена, не могла й слова вимовити.

Деякий час Анджела оминала мене. Та одного пополудня сонце так гарно пригрівало, що я всівся на свою лавочку й замріявся. Невдовзі поруч мене сіла Анджела.

— Не захолодно вам тут вигріватися? — спитала глузливо.

— Трохи холоднувато. Але де краще зігріюся?

— Прийдіть до мене на коньячок. Моє мешкання приємне й тепленьке. Напевно зігрієтеся.

— Все ж я маю деякі сумніви. Мешкання ваше тепле, але ви холодна…

— Це така вже математична прикмета. То зайдете?

— З приємністю. А коли?

— В суботу, тобто завтра.

— На математика ви дуже неточні. Рано? Увечері?

Вона засміялася: