Sasha Ushkalov - BZhD

– Якого біса, чуваки? Ви що, довбонулися, ви взагалі охрініли? Ви що наробили? – кричав я, ко­ли ми з Яциком та Ікарусом сиділи на поваленому

дсрсні за поворотом заводської стіни. Лнжелік і Кет залишились у фургоні.

—Це Сабріна, – пояснив коротко Ікарус.

—Та бачив я, що Сабріна, але як вона там опинилася?

—А він її викрав, – буркнув Яцик.

—Я її не крав, – сказав Ікарус. – Просто так вийшло.

—Та да... –скептично похитав головою Яцик.

—Але як? – не міг вкурити я.

—Ну, як... Дуже просто... – почав пояснюва­ти власник фургона. – їдемо ми собі спокійно, а він раптом каже: зупинись, будь ласка, на пару секунд... І за мить затягує до фургона її й кри­чить, щоб я зачиняв двері... Ну, двері я-то зачи­нив, але вона почала все крушити, тому довелось її пристібнути до шафи наручниками...

—А наручники де ви в біса взяли?

—Як це де? – здивувався Яцик так, немов у кожного добропорядного кришнаїта мали бути при собі наручники. – У мене в бардачку.

—На біса тобі наручники? – якось зовсім при­речено спитав я, хоч це зовсім не стосувалося діла.

—Мені неприємно про це згадувати, – за­м'явся Яцик, – але тоді... ну, маю на увазі, в моєму минулому житті... так от... деякі з тих... ну з тих... ти ж розумієш, про кого я кажу... во­ни, словом, любили, аби їх пристібали наруч­никами до ліжка... або до батареї... то вже, як кому подобалось...

По цих словах всі надовго замовкли, а ми з Ікарусом почали зосереджено курити... Одну за одною. Пачка нарешті скінчилась.

– А я от думаю, чи не попросити за неї ви­куп? – спитав Ікарус потому.

Ми з Яциком тільки мовчки перезирнулись. Кришна з Білом Дауном, якщо вони, звісна річ, за нами ще спостерігали, певно, теж.

Тоді Яцик запропонував свою, суто кришнаїт-ську, версію подій.

—Найрозумніше буде, – сказав він, – виса­дити її за кілька кварталів від дому...

—Чого? – не в'їхав відразу Ікарус.

—Ну, висадити її за кілька кварталів від дому, але голяка...

Усі знову на кілька хвилин замовкли.

—А що ти про це думаєш? – спитав Ікарус, коли тиша стала вже просто нестерпною.

—А ідіть ви всі в жопу, – сказав я, – ось що я про це думаю...

—Да? – схопився на ноги він. – А що?.. А от як? Як нахрін викрутитись?

—Ну, – розвів я руками, трохи подумавши, і посміхнувся, – давайте порубаємо її на шматки й сховаємо в рюкзак...

—Чуваки, а може, все-таки без м'яса? – якось невпевнено посміхнувся Яцик.

Словом, ми вирішили пристати на суто криш-наїтський варіант – ні більше ні менше...

Але сюрпрайз від Кет і Анжелік нас просто вбив. Сидячи вдвох на запилюженій підніжці Яци-кового вонмобіля, вони зустріли нас шквальним вогнем, перебиваючи одна одну.

– Ця мала сучка нас дістала, – сказала роз­дратовано Кет.

– І ми її ниі мали нафіг! не менш роздратовано додала Анжелік, коли вони трохи були заспокоїлись.

У всіх нас одночасно, тобто н мене, Ікаруса й Яцика, повідвисали щелепи... Якби існував чемпіонат із синхронного відвисання щелеп, з нас би вийшла непогана збірна.

—Ну, хоча б голяка, сподіваюся? – якось зовсім безнадійно спитав Ікарус...

—Ні, зі шматком шафи... – винувато шморкнула Кет.

Яцик у розпачі тільки розвів руками.

—Але чому? – ніяк не міг зрозуміти я.

—А що ж нам було робити?! Вона довго розпо­відала, як її папік усіх вас катуватиме, а мене з Ан­желік зашле в турецький бордель, де нас трахатимуть турки... – пояснила Кет. – Скоріше б уже, – бовкнула я, – кажуть, турки кльово трахаються... Ах так! – завелась ця мала соска... – А що, що за музику ви слухаєте? Я сказала – Бреговіча, а Ан­желік – Біг Дедді Кінсі... Так от, – випалила во­на, – твій Бреговіч – голубий, а Біг Педік Інсі й подавно, у нього навіть ім'я таке! Вони ГО-ЛУ-БІ! І коли приїздять на турецькі курорти, то трахають­ся з турками!!! Ну, а сама ти що слухаєш? – спита­ла Анжелік... І знаєте, що вона відповіла? РЕД ЕЛ-ВІСІВ, – сказала вона. – Може, це старомодно, але вони принаймні не голубі... Вони червоні, хоч ви цього все одно не зрозумієте. А як же $тазп? – спитала я тоді. – Ти що, вже не слухаєш япаяп? Далі я навіть збагнути нічого не встигла, бо вона стрибнула в мій бік і вирвала дверцята шафи, до яких була прикута... Ми з Анжелік ледь викинули її

з фургона... Ось так, – героїчно шмигнула носом Кет, немовби вона визволила від терористів цілий американський аеробус, а не викинула з фургона безбашенну малолітку, на якій висіли дверцята від шафи...

Звісно, аплодисментів не було.

Цього ж таки вечора ми вирішили звалювати з міста, яке тепер не могло дати нам нічого, крім ще більших неприємностей і траблів... Можливо, не назавжди, але принаймні хоча б на деякий час, доки все не втрясеться... Яцик почав обережно пробиратися заводськими кварталами в неандер­тальські околиці міста, звідки можна було вішати на велику трасу, яка давала шанси бодай на щось, скажімо, на кілька днів спокійного, нормального життя, хоча в нього, в спокійне життя, я потроху перестав вірити, як перестаєш вірити у свій фут­больний клуб або ж у власного бога, коли вони кілька разів капітально облажаються...