Як з'ясувалося, моя потоптана футболка взагалі не привертала жодної уваги. Усі, певно, гадали, що так і треба, що це, блін, новий концептуальний крок у сучасній моді, якась нова ультралінія... Чого не скажеш про мій вітчизняний комуністичний
кульок, побачивши який, свідомі старіісри починали схвально кивати. Як на зло, в них ще й був мітинг під пам'ятником солдату. Туди саме поспішав якийсь дідок у галіфе й спортивному куртяку фірми Іасіісіок. «Хай живьот Ленін, синок!» – гукнув він, побачивши мій кульок. «Амінь, діду!» – відказав я й пірнув у підземку.
На станції було прохолодно й смерділо чимось горілим, а на металевих лавках під монітором, що звисав зі стелі, влаштувалася ціла циганська сім'я, чоловік так п'ятнадцять, не менше. З монітора фі-гачили Кренберіси, й циганів це перло. Я циганів ненавидів, проте якщо вони перлися від Кренбе-ріс, значить вони щось розуміли в цьому приду-растому житті... І тут на мою футболку все-таки звернули увагу... Це була не якась дівчина, не якийсь гей і навіть не хтось із циганів. Гірше. Це був фараон. Він підійшов до мене й козирнув. Якийсь узбек, хоча ні, мабуть, казах або ж татарин, хоч і таджиком він теж міг бути. Щось у мене хріново з ними останнім часом, так і расистом недовго стати. Очі в нього були вузькі й хитрі, а щоки так кумедно надималися... Я ніяк не міг зрозуміти, чи він такий завжди, чи просто бухав і запух, а чи висловлює таким чином захват із приводу моєї ультрамодної потоптаної футболки.
– Младший сержант Галімізянов, – відрекомендувався він.
Кренберіси тим часом жахнули басами, через що мені почулося: младший сержант Галіма Обізяна.
– Дуже приємно, – на якийсь біс бовкнув я,проте відразу ж офігів і став почуватися зовсімнекомфортно.
Галіма Обізяна, схоже, теж офігів під такої зухвалості, тому випалив:
—Ваши дакумєнтікі...
—Прошу пана, – парирував я й вручив йому посвідчення журналіста газети, де вже не працював.
Молодший сержант Галіма Обізяна почитав, плямкаючи губами, потім віддав мені посвідчення й глянув на мій комуняцький кульок.
—Штіо везьотє? – поцікавився він. – Агітацію?
—Вам чесно сказати? – спитав я.
—Канєшно, чесно, с міліцієй нечесно ніль-зя, – повчально повідомив він.
—Гаразд, – знизав я плечима, – я везу кота, дохлого кота, порода сибіряк, чорно-білий такий кіт, він загинув... героїчно загинув... ви, молодший сержанте, як міліціонер, маєте знати, що таке героїчна смерть... і от тепер я їду на похорон, я хочу поховати його з усіма почестями, розумієте?..
У Галімої Обізяни спочатку відпала щелепа, потім його баньки звузились настільки, що взагалі зникли, він кілька разів спазматично втягнув у себе повітря й... став реготати. Регіт його був такий гучний, що перекрив навіть Кренберісів... Кренбе-ріси, певно, образились, тому зникли з екранів, і почалась реклама. На нас зиркнули невдоволе-ні цигани. Коли під'їхала електричка, молодший сержант Галіма Обізяна так і продовжував пертися. Здавалось, я міг зробити зараз усе – міг витягнути в нього макара, забрати кийок, зірвати його придурасті сержантські погони – він би нічого не відчув. Проте я просто зайшов до вагона й поїхав собі геть.
Зовсім несподівано з'ясувалося, що я їду в одному вагоні ь циганами, що вони скрізь, що я в облозі... Це була повна жона... Я відчував, як вони обмацують поглядами всього мене, шукають мої кишені й зазирають до мого комуняцького кулька. Обабіч мене сиділи замурзані діти, чий вік, як, зрештою, і стать, визначити було досить важко. Навпроти примостилася, скорше за все, мать сємєйства – товста й нахабна циганка, праворуч від неї сидів її синок років тринадцяти, він на якогось біса мав на носі щось тіпа пенсне, ліворуч сиділа її донька років п'ятнадцяти, у неї були цицьки розміру так четвертого. І я на них завти-кав. Ну, не втикати ж мені було на пенсне. І тут почалося.
—Дядь, – сказало ліве замурзане, – дай десять копочек.
—Не дам, – буркнув я.
Я знов почав ненавидіти циганів, хоч вони мить тому й слухали Кренберісів.
—А мені, дядь? – смикнуло мене за рукав праве.
—І тобі теж.
—Ма, він такий жадний, бо камуніст, – сказав синуля в пенсне циганці.
«Значить, не вимахується, – подумав я, – значить, начитаний ботан...» – і показав йому фак.
—Ма, він показав мені палець! – бекнув той.
—Палець? – перепитала мать.
—Да-да, палець, – ябедничав ботан у пенсне.
—Сиш, младой-красівий, – глянула вона на мене, – как проїхать на Журавльовку?
Читать дальше