Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Це Карий, – пояснила Емона. – Не зважай, він завжди такий, наче накурений.

Чую знайомий голос, – Карий обертається. – Привіт. (це він Христині) Що ти тут робиш? (це він Емоні)

Роблю екскурсію по житлу.

А-а... Що ж, ласкаво просимо в сім’ю.

Дякую.

Я не тобі.

Я знаю. До речі, а що ти тут шукаєш?

Байдуже. Я цього не знайшов, тому й забираюсь звідси.

Карий вже зібрався йти, але чомусь зупинився.

Слухай, – мовив він. – Забув тобі сказати: Однобровий знайшов одну якусь запчастину і збирається кудись її прикрутити. Потрібен твій досвідчений погляд.

Яку запчастину? Куди?

Та не знаю я – здвинув він плечима. – Мені самому переказали, а тому ще хтось переказав...

Ладно-ладно! Де він зараз?

На покинутому полігоні.

Емона кивнула. Він попрощався і вибіг у двері.

Підеш зі мною?

Не думаю, що я можу знадобитися, – відмовилась Христина. – Не моя спеціальність.

Як знаєш.

,,Жахливий день із жахливими наслідками, – думала Христина, після того, як вони з Емоною пішли різними стежками. – Якщо це реальність, то краще б я взагалі не прокидалась. Так багато облич, нових знайомих... Здається, вони непогані і досить нормальні люди, але щось змушує мене почуватися чужою. Ось цей камінчик під ногами лежить на своєму місці, це дерево росте також на своєму і цей цвях у стіні цього будинку не виключення, А Я – НІ! Я не знаю, що мені робити... Я просто йду вулицею, розмірковую, а толку ніякого. Хоч кричи – ніхто не почує. Ніде нема мені притулку. Аж гірко... Чого я, дурна, ревіти зібралась? Так, звісно, плач – це універсальний метод для розв’язування усіх проблем. Шкода, що він ніколи не діє. Але якщо хочеться, чому я повинна себе стримувати? Розревітись посеред дороги – найкраща ідея за останні кілька годин! Сяду тут, як ідіотка, і заливатиму своє горе слізьми. Ні, не дочекаєтесь! Я не слабка, я можу тримати себе в руках, я знайду вихід! Спробую...”

І тут вона побачила знайомий будинок. Так, пригадується: тут вона очуняла, зустрілась із юнаком... Цікаво, він досі вдома? Хоча, яка різниця? Вона нікому не потрібна, а йому тим паче. Проте чомусь підійшла до дверей. Людина у відчаї завжди надіється на чудо. Невпевнено береться за ручку. Може, не треба? Може, відступити, поки не пізно? Зрештою,яка різниця: піти самій чи дочекатися, поки тебе пошлють? Вона стоїть, а час іде. Однієї миті, коли її заполонило відчуття героїзму, дівчина смикнула, але двері не зрушили з місця.

Зачинено, – сказав знайомий голос.

Позаду стояв той самий юнак, тільки вже в довгому до землі плащі – означає, що він кудись виходив; склавши руки на грудях, виставивши праву ногу вперед і дивився на неї так, немов весь час стояв тут, чекаючи на її прихід.

Ти прийшла по справі чи просто так? – запитав він.

Не знаю, – швидко відповіла Христина, розгубившись та забувши від несподіваного питання свої попередні думки.

Але ж по якійсь причині ти із усіх шляхів вибрала саме цей.

Можливо тому, що тільки цю дорогу я знаю.

Значить, ти вперше в місті.

,,Дивовижна спостережливість.”

І нікого ти не знаєш, – говорив хлопець, підходячи ближче та дивлячись вниз, неначе боячись погляду дівчини, – а лише блукаєш вулицями, не маючи навіть даху над головою, щоб було кудись сховатися під час грози...

Саме так, – підтвердила вона.

Що ж... Можеш залишитися у мене на деякий час, поки не знайдеш щось ліпше, – раптом запропонував він, різко піднявши очі.

Впевнений?

А чом би й ні? Хіба в тебе є ще де переночувати?

Я не можу.

Чому?

Хоча б тому, що я тебе практично не знаю, навіть імені не можу назвати.

Оце і все? – здивувався парубок, не бачачи в цьому великої проблеми. Та разом з тим він замовк. Христині здалося, що він соромився свого ж імені, але хлопець не хотів, щоб вона так думала, тоді він продовжив: – Називай мене Чорним Вороном: іншого імені я не маю.

Саме в цей момент до них під’їхав автомобіль: брудний, в нечисленних вм’ятинах та подряпинах, з розбитими заднім склом та обома фарами, ледве їдучим – неприємне видовище. З нього вийшов гладкий чоловік, років тридцяти, з щетиною на обличчі й хоча він стояв за кілька метрів від них до них все одно дійшов запах перегару. Не відходячи від машини, він крикнув:

Вороныско, иди сюда!

Тобі треба, ти й іди.

Тебе что: так тяжело подойти?

А тобі, Сопляк, ні?

Чоловік, дещо сердячись, неохоче підійшов до них і простягнув Чорному Ворону руку.

Вранці здоровкались, – не захотів хлопець потиснути руки.