Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Вибач, що налякала.

Нічого, – мовив він, все ще кашляючи в руку. – Бувало й гірше.

Загасив сигарету.

Вона відчула, що їй дере горло – рефлекторно взялась за нього.

Хочеш пити? – спитав він, на що вона йому кивнула. – Що будеш?

А що є?

Пиво, портвейн, трохи коньяку...

Не з алкоголю.

Вода з-під крану?

Їй важко було погодитись.

Краще сходжу пошукаю.

Він залишив її саму.

Христина роздивлялася чорний килим, потім чорний стіл, чорне крісло, чорні стіни, чорну стелю, чорне павутиння в кутку... Все в цій кімнаті було єдиного кольору – чорного. Здається, інших барв тут не знали. Вона стала в дверях і звідти глянула в коридор – те саме. „Навіщо стільки чорного?” – подумала вона відразу. Збоку це виглядало дивно, моторошно і в дечому навіть оригінально. Їй було дуже цікаво, кому в голову прийшла ця ідея. Невже він сам до цього додумався?

Хлопець повернувся і приніс з собою баночку чогось.

В холодильнику це стояло приблизно з місяць, – почав він виправдовуватися, – але на запах начебто нічого – пити можна.

Дівчина обережно пригубила – на смак наче кола.

Пройдемо на кухню? – спитав він,хоча це скоріше звучало як пропозиція.

Кухня також була чорною...

По лівий бік від неї впритул до стінки стояли всі кухонні меблі: стілець у кутку, мийка, тумба, холодильник, ще один стілець у кутку. Зверху висіли полиці. Навряд чи в них лежало щось їстівне. Посеред кухні розташовувався стіл, навколо стола – стільці. Далі кухня перетворювалась на прихожу з місцем для складу взуття та вішалкою для верхнього одягу. Звичайна метаморфоза.

Собі він взяв бляшаночку пива, мабуть вже надпитого, бо він не відкривав його. Хлопець сів навпроти неї і слід за нею робив непоспішний ковток. Він дивився на неї, навіть не намагаючись приховати свого погляду – щось підступне крилось у ньому. Христина спершу не могла витримати цього, тому робила вигляд, ніби оглядає кухню, хоча по-справжньому ховалася від його очей. Ну, не любить вона дивитися комусь у вічі! Характер такий... Проте потім подумала: якого біса? Тепер це схоже на гру: сидять двоє людей, спрямувались одне на одного і хто перший відведе погляд, той програв – правила прості.

Затягнулась пауза... – зауважив він. – Тобі так не здається?

Здається, але що я можу зробити?

Поговорити зі мною.

Про що?

Про те, щоб ти ніколи нікому не розповіла.

Немає такого.

Не може бути. В кожного завжди є те, про що варто забути.

Значить, я надто добре забула.

Хм... – він відкинувся на стільці.

Тебе це настільки цікавить?

Обожнюю говорити з незнайомцями. Вони не знають, хто я, а я не знаю, хто вони. Це дуже вигідне положення, це означає, що вони можуть говорити або щиру правду, або нахабну брехню... І я також.

І що це щойно було?

Вирішуй сама. В що тобі хочеться зараз вірити?

В Бога.

,,Оригінально, чи не так?” – подумки оцінив він.

А в що віриш ти?

В достеменність фактів.

А людям?

Ні. Не бачу потреби вірити ще комусь, крім себе.

Скептик? – припустила Христина.

Мабуть.

Так чи ні?

Якщо я відповім, ти все одно не зрозумієш, правда це чи брехня.

Яка мені різниця? Я звичайна незнайомка. До того ж, скоро я буду змушена піти. Навряд ми зустрінемось знову.

Хтозна.

Ти однаково нічого не втрачаєш.

Реалістка?

Мабуть.

,,Грається, – миттєво подумав він. – Подобаються мені такі.”

Чудовий будинок.

Дякую.

Я серйозно.

Я це вже оцінив... Сказати більше нічого?

Що ти ще хочеш почути?

Те, що так рідко пропонують на першому побаченні.

Це не побачення.

Дивлячись, з якого боку глянути.

Я тебе не знаю.

Погане виправдання.

Ти мене нікуди не запрошував.

Ще не вечір.

Залицяєшся?

Чом би й ні?

Він явно тріумфував.

Ти мені не подобаєшся.

А хто тобі сказав, що ти мені подобаєшся?

Я пожартувала.

Я також.

Вони ходили колом.

Дякую за гостинність.

Неоригінально.

Я вже піду.

Іди.

Я не питала в тебе дозволу.

Ще побачимось.

Сумніваюсь.

Вона відчинила двері...

Незнайоме місто. Як вона могла тут опинитись? Хто її сюди привіз? Навіщо? Христина пішла вздовж вулиці. З кожним метром вона здавалася все темнішою й темнішою. Чорною якоюсь. Вона оглядається – та тут все чорне! Асфальт – чорний, цегла – чорна, огорожа – чорна, футбольний м’яч біля цієї огорожі – чорний, стовп – чорний, шифер – чорний, небо та й те вкрилось великими масними хмарами. Вона зірвалась і побігла: хотіла, щоби з вітром фарби облущилися і все стало таким, яким повинно бути. У вухах свистіло, мимо очей пробігали похмурні фасади, під ногами ледь відчувалась земля. Якщо це сон, то нехай вона прокинеться. Це все занадто штучне, щоб бути реальністю.