Настя Абламська: По струні. vol.1 Початок піднесення

І лиш тоді вона прийшла в себе. Дівчина помітила себе в зручному кріслі, наче вона сама туди сіла. Женя сидів поруч на краю ліжка, уважно вдивляючись в її обличчя з готовністю будь-якої хвилини зателефонувати в будинок для душевнохворих.

Що? – запитала вона.

З тобою все гаразд?

Так. Просто я задумалась і не хотіла упускати думку.

І про що ти думала?

Про... хоча, не зважай.

Він хотів щось відповісти на це, проте стримався.

Знаєш, Христино, – мовив натомість, – ти вже починаєш мене лякати. Ти часом не перевтомилась? Може, тобі деякий час не ходити на навчання?

Все гаразд, не хвилюйся.

Його рука погладила її по голівці.

Посидь трошки, відпочинь, а я зараз прийду.

Через кілька хвилин він повернувся з ромашковим чаєм у керамічній чашці, розмальованій дитячими пальчиками. Христина двічі відпила, щоб не образити його. Він сів на своє місце.

Ну, якщо ти кажеш, що все гаразд, я тобі повірю. Якщо ти захочеш, щоб я зробив щось жахливе, я це зроблю. Якщо тобі здумається, щоб я скинувся зі скелі, я попрошу тебе підштовхнути мене. Бо я тебе люблю, дуже сильно люблю. І якби там...

,,Тривіальність.”

В тебе щось із ,,The beatles”?

Він трішки розгубився через несподіваність поставленого питання.

,,Yesterday”? – перепитав.

,,Michelle”.

Тепер він остаточно розгубився.

Ось так нема. Хоч, може, внизу в магазині є кілька платівок ,,бітлів”... а може й немає... Це треба подивитися.

Христина хотіла спитати, чи не міг би він сходити й подивитися для неї, проте завадив телефонний дзвінок. Женя спустився поверхом нижче й відповів. В домі було тихо, тому вона почула кожне сказане ним слово:

Так... Звісно... Угу... Тобі на коли?.. Жартуєш?! Я не встигну, у мене вже є плани на вечір, розумієш?.. Так, плани серйозні... Ну, не знаю... Так, я згоден з тобою, але... – він зітхнув. – Якщо сяду зараз, то, можливо, щось з цього вийде... Гаразд, уговорив... Тільки скинь мені по ,,милу”... Добре, вже йду.

І поклав трубку. Потім Женя появився на порозі перед нею.

Вибач. Мені щойно підкинули термінову роботу. Мені доведеться просидіти над цим усю ніч.

Треба так треба.

Дякую за розуміння.

...Вона просто дивилася телевізор. Точніше, тільки перемикала канали. На все це витрачалось три секунди – довше дивитись одне і теж у неї не виходило. За ті три секунди вона входила в такий собі стан медитації: інформація не засвоюється, погляд сфокусувався на одному настільному предметі, думає про щось своє й нічого не розуміє. Потім приходить думка натиснути на кнопку пульту й вона це робила швидше, ніж встигала задати питання: а сенс? Там же все те ж... Їй здавалося нудним все, що там показували, кожне непочате слово, кожен роззявлений рот, з якого мало б вилетіти це слово. Мікрофон, крісло, тека, ліфчики, сноуборд, шкіряні чобітки, вода, лікарський халат, знаменитість, зал людей, ,,москвич”, раковина, гроші, гомосексуаліст, чайник, плавлений сир, тренажер, швабра, очі, ножиці, кефір, реклама, реклама – а-а-аааа!.. Христина вимикає телевізор, схоплюється за голову. Може, Женя правий? Може, їй дійсно потрібно добренько відпочити? Болить голова...

Підводиться, йде до кухні.

Можна я доп’ю йогурт? – окрикується до нього вона.

Він несвіжий, – чується Женин голос. – Випий краще молока.

Не щастить, так не щастить...

Христина стала у дверях і, схрестивши руки на грудях, дивилася, як він працює за комп’ютером. Його пальці мляво клацали по клавіатурі, свої очі, які безперестану вдивляються в монітор, час від часу він протирав кулаками. Він втомився – це було видно. Їй хотілося взяти його за руку і витягнути з цього пекла, щоб вони вдвох могли б відволіктися від світу, забути хто-що, відключити думки і насолоджуватись тим, чим вони є одне для одного. Він відчув її погляд на спині. Женя обернувся – вона криво посміхнулась. Потім відвернувся і продовжив роботу. Христина підійшла ближче й обійняла його за шию.

Тобі ще багато? – терлась вона об його щоку.

Ой, Христино, тут ще сидіти не менше годити.

Вона поцілувала йому скроні.

Я також тебе люблю.

І вона залишала його на самоті, що не заважати.

В кімнаті було тихо. Лиш слабке комп’ютерне гудіння долинало через стіну та й за вікном райони міста перегукувались між собою. А загалом дихала в спину тиша. Вона сиділа в кріслі. Точніше, ноги лежали на спинці, а голова звисала до підлоги. Її волосся розляглося на килимі. Кров притікала до голови – так їй легше думалось, принаймні, вона так гадала. ,,Не думаю, що я божевільна, як і не думаю, що я взагалі можу збожеволіти, – подумки говорила вона сама до себе. – Мені просто хочеться прослухати цю пісню, один-однісінький разочок і я заспокоюсь. А так вона не дає мені спокою. Дивно, але пройшло вже багато часу, як я чула її востаннє, а досі чітко пам’ятаю її слова, хоча тоді я ще ледве могла розуміти українську. Навіть тембр голосів ще не стерся з моєї пам’яті: