Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Йому нестерпно захотілось щось зробити. От тільки ЩО?

Тут хлопець присів на ліжко, мало не наступивши на щось. Він вирішив на дотик дізнатись, що це. А то виявилась його давно забута гітара, яку він заховав кілька років тому і тільки зараз, вперше за довгий час, знову взяв її в руки. Відразу з’явилось багато спогадів, що до цього вважались стертими, глибоко похованими. Чорний Ворон був дещо здивованим, коли він ще пам’ятав, як настроюються струни і як вони правильно звучать, як беруться основні акорди і руки ще не втратили своєї спритності. Зараз йому хотілось грати щось спокійне, без того рідного драйву, що полонив його колись. Трохи було незвично знову торкатися струн після кількох років перерви. Він частенько збивався з ритму – то забував ноти, то пальці палали – та потім все йшло як треба. Чорний Ворон знову відчував натхнення. Воно керувало ним, виводило із тіні.

Мелодія поширилась на весь будинок. Сумний Сопляк, який ламав собі голову, намагаючись розгадати таємничу поведінку Чорного Ворона і від цього спустошував пляшки; почувши ці звуки, спочатку подумав, що то в нього від спиртного почались слухові галюцинації. „Он опять играет...” – прошепотів він. Сопляк, ні хвилини не вагаючись, пустився в танок, витанцьовуючи так як тільки вмів, не попадаючи навіть в ритм. „Он играет! Слышите? Играет!” – вигукував він, не переймаючись тим, що його хтось почує. Більше того, він ще голосніше тупотів ногами об підлогу, заглушуючи й так ледь чутне звучання. Зачувши, як радіє з цього Сопляк, Чорний Ворон і сам повеселішав, що відрізнилось на грі – вона стала швидшою, яскравішою, такою, як раніше.

Христина, також це чула. Вона подумки попросила його: заграй щось, щоб могло видатись мені знайомим. І він заграв, наче дійсно чув її думки. А вона спеціально відганяла сон, щоб дослухати до кінця. Та коли схвильований Сопляк зайшов до Чорного Ворона з метою розділити з ним радість, він перестав грати, попередньо випхавши п’яного друга за двері. Жаль, адже концерт міг би продовжуватись ще дуже довго.

...Пройшов цілий тиждень, а Христина все ще не могла звикнути до нових порядків: вона ніколи не виїжджала за межі рідного міста й знала про світ тільки з книжок, аж раптом опинилася хтозна-де в такому похмурому місті, що страшно становиться від усіх тутешніх жителів. Вона не намагалася з кимсь подружитися чи просто поговорити, маючи краплину надії знайти людину зі схожою долею, щоб їй не було самотньо – вона знала, що не знайде, знала, що її надія марна. „А може це сон? – не одноразово думала Христина. – Може, я впала в кому і все – кожна деталь, кожне нове обличчя – є наслідком моєї уяви, але вона в мене не така потужна, щоб уявити щось подібне, а отже, це не може виявитися сном”. Потім вона оглядалась навколо себе, переконуючись у реальності всіх речей, які її оточують. І знову страшно.

Однак не могла погодитись, що тут їй зовсім нічого не подобалось. Єдиною втіхою були вечори, які влаштовував Чорний Ворон (хоча, не зовсім влаштовував, бо він всього-на-всього робив тільки те, що хотів робити). Кожен день у будь-який час після роботи він міг прийти на кухню, закинути ноги на стіл, забуваючи про гостинність та хоч якусь вихованість, і поринав на кілька годин у свій казковий світ музики, де вистачало місці лише для нього одного. Грати у такому положенні було вельми незручно, тому зазвичай виходила якась нісенітниця, яку він називав „розминкою”. Вже через кілька хвилин він підводився й задумливо ходив по кімнаті. В такі моменти його очі дивилися кудись в себе, а думки були далеко за межами свідомості, причому руки жили своїм власним життям і не припиняли доторкуватись до струн, виводячи правильні мелодії. Втомившись стояти, він сідав на підвіконня, попередньо визирнувши на вулицю, хоча він рідко когось бачив за вікном.

Чорний Ворон нікого не помічав навколо себе і не підводив очей, навіть коли відчував на собі прикутий до нього погляд. Христині подобалось спостерігати за ним: він здавався їй цікавим, хоча тоді він мало говорив, та трохи дивакуватим хлопцем, бо раніше вона не зустрічала жодної людини, схожої на нього. Він був серйозним, але дуже любив насміхатися (звісно, внутрішньо) зі Сопляка, ставлячи його у незручне становище.

Як от...

Часом вони грали в дурня на цигарки. В Чорного Ворона їх було не так багато, як у Сопляка, й тоді він виставляв свою запальничку, яка, по його міркам, могла виступати в якості трьох пачок. Після цього він, зазвичай, вигравав: запальничка для нього надто багато значила. Він навіть її ніколи не міняв: згасне – віднесе куди треба, там її заправлять, а доти вони вдвох з Сопляком переходили на сірники (це була єдина запальничка в цьому домі!). Та інколи йому йшла погана карта – довелось йти на хитрощі. Отже, в них обох по одній карті. Сопляк задоволено мугикає, бо ж у нього в руках туз. Чорний Ворон нервово закусив нижню губу, дивлячись то на карту, то на нього. Він чекав його ходу. Сопляк переможно кладе свого туза, відкидається на стільці й легенько затискує вказівного пальця між зубами. На очах у Чорного Ворона жах: його запальничка, його чудова запальничка! іншої не треба: йому потрібна саме ця! що він робитиме без неї? Він підіймає очі, дивиться на Сопляка і з криком „ха!” кладе зверху свою карту. „Почему „ха”?” – питає Сопляк. „Бо я виграв!” – „Как ты можешь выиграть, когда у меня туз, а у тебя шестерка?” – „Ну, і що?” – „Шестерка же младше туза!” – „Хто сказав?” – „Правила!” – „Так заглянь у свої правила і побачиш, що туз там наймолодший!” – „Как это?” – „А так: валета б’є дама...” – „Это понятно.” – „...даму б’є король...” – „И это понятно.” – „короля б’є туз...” – „И это тоже понятно.” – „...а, виходячи з цього, туза б’є шестірка!” – „Почему?” – „Бо закривається круг! Бо не може такого бути, щоб якусь карту ніщо не било!” –„А-а-а...” – Сопляк задумався. Поки ж до нього дійде, що його надурили, Чорний Ворон забере свій виграш і тихенько втече. А ввечері, коли Сопляк почне розбиратися з ним по цьому питанню, збреше, що він не грав з ним в карти, а якщо і грав, значить то він ходив до Сопляка козирним тузом, а сам же Сопляк просто щось наплутав.