Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Мені до лампочки, що ти там думаєш!

По вулиці йшов хлопець, добре вдягнений, проте схожий на фріка – музикант, до того ж успішний. За спиною гітара в чохлі. Він говорить по мобільному і лається:

Одним словом: мені начхати на тебе, на концерт, на тур і на всю групу взагалі! Я втомився від такого життя. Так, я згоден, що це тупо, але ще один вихід і я поріжу собі вени – ти цього хотів? Та ладно, не мороч мені голови. Гітаристів зараз більше, ніж влітку комарів – знайдеш собі кого-небудь. Ну гаразд, не кого-небудь, а хорошого, я б сказав чудового, навіть кращого за мене. Не лайся, я дзвоню тобі не для того, щоб слухати твої матюки. Це кінець, зрозуміло? К-і-н-е-ц-ь. Шукай собі іншого дурачка. О, хлопче, стій! Це я не тобі. Слухай, потрібна гітара? На, дарую! Нема за що. А тобі я скажу просто: до побачення, друже!..

Максим не розумів, що відбулося. Хто він такий? Що це в його руках? Чому він це йому дав? Проте він так швидко пішов, що Максим не встиг нічого сказати.

Зітхнув. Сів на лавку. Розкрив чохол... Він, звісно, в музичних інструментах розбирається так само, як тракторист у мистецтві сюрреалізму, але навіть він розумів, що цю гітару можна вигідно продати. Здається, він бачив тут десь неподалік ломбард.

Тільки-но він зібрався йти, як побачив Чорного Ворона з Христиною.

Е-е... Що ви тут робите?

Це ти що тут робиш?

Я?.. Мабуть, живу.

Чорний Ворон глянув на гітару.

Що це в тебе?

Що? Оце?

Так. Дай-но сюди.

Він уважно оглянув гітару, аж до самих дрібничок, потім присів на лавку і вслухався в її звучання.

Де ти її взяв? – спитала Христина.

Один хлопець... він був сердитим... потім він... Одним словом, я не знаю.

Клас! – захоплено вигукнув Чорний Ворон. – Я візьму її собі.

Почекай-почекай. Вона моя і я нею розпоряджатимусь.

З якого це дива? Ти однаково не знаєш, як на ній грати.

Я й не збираюсь на ній грати. Я її продам.

Ні, її не можна продавати. Хіба ти не чуєш, як вона співає? Їй потрібен той, хто знає, як з нею поводитись.

Тоді давайте її просто повернемо власнику, – запропонувала Христина.

Не думаю, що вона йому потрібна.

Та й де ми його знайдемо?

Христина мовчала.

Я забираю її собі. Все. Тепер поїхали.

Вони пішли до машини. Максим же так і залишився стояти на вулиці.

Гаразд, якщо ти так хочеш, можеш поїхати з нами.

Максим був не проти.

Заїхали на заправку.

,,Ах, шкода, – жалкував Максим. – Якби я відразу пішов до ломбарду, зараз би мав трохи грошенят, зняв би невеличку кімнатку, влаштувався би на якусь легку роботу і жив би собі якось. Ну, нічого. Переживу якось.”

Він задумливо виглянув у вікно.

Це ж він! Той хлопець, що дав мені гітару.

Всі глянули в той бік.

На автобусній зупинці була приклеєна величезна вивіска, яка повідомляла всіх про концерт рок-групи ,,Джерсі”. Хлопець з вулиці був її гітаристом.

Що ж, тепер ми знаємо, хто власник і де його шукати.

Може все-таки не будемо віддавати, – Чорному Ворону було важко розставатися з, мабуть, вперше в його житті такою класною гітарою.

А якщо в них зараз концерт зірветься?

Чорний Ворон розвернув машину.

Біля входу до концертного приміщення стояв чоловік, нервово курячи сигарету.

Ви куди зібралися? Білети є?

Ми лише хотіли...

Концерту не буде, забирайтеся звідси.

Якщо це через те, що зник музичний інструмент, то ми тут...

Це не допоможе, – чоловік сплюнув. – В них хтось-там покинув групу і вони не можуть знайти заміну.

А де їх можна знайти?

Я вам що тут довідкова? Пішли геть, поки я охорону не покликав!

Вони розвернулись і пішли...

...Але їм хтось свиснув.

Чого тобі?

Ви хочете знати, у якому готелі зупинилась група? Я вам можу підказати.

В нас немає грошей.

А я їх і не прошу.

Вони уважно глянули на цього чоловіка.

Ти хто?

Я працюю тут прибиральником, а прибиральники, як відомо, знають більше за всіх цих директорів.

,,Прибиральник... – подумав собі Чорний Ворон. – А черевики в цього прибиральника не з дешевих. Хм, добре ж йому тут живеться! Підкрадає, напевно, абощо.”

Потім його охопило почуття де жа вю: десь він ці туфлі уже бачив...

Ось, – він простягнув їм згорнутий папірець. – Тут написана назва й адреса того готелю. Я вам не раджу їхати зараз – в них там такий безлад, нервовий зрив і все таке – краще завтра зранку.

Вони йому не довіряли, проте папірець взяли. Коли зібралися спитати ще щось у нього, його не місці не виявилось. Він повертався на своє робоче місце і тільки раз розвернувся і помахав їм рукою.