Марія Матіос: Москалиця

Щоб не гнівити доброго чоловіка, в очах якого стояла осіння сльота й невимовна жалість, Катрінка таки купила дамські черевики за двадцять чотири крони, хоч і довго вагалася: могла би і в постолах ходити до старості. Навіть на Великдень до церкви.

Але нові черевики коштом Петрового тата зайвий раз підтверджували перед сільською громадою Катрінчине чесне дівування, а також її добру опінію в очах старого Северина.

Решту грошей Катрінка поклала в хаті за образ святої Катерини-Великомучениці — своєї милостивої заступниці й покровительки.

Хатні миші так і не перетрубили той, колись вартісний, цісарський папір, який Катрінка через незнання не встигла обміняти на нові гроші — румунські леї. Як і не спроможна була простим своїм селянським розумом вникнути в перипетії великої світової політики. Бо велика політика проторохкотіла, як завжди, безжальним возом по землях і людях, а після війни й чергового переділу держав маленьку Панську Долину (австрійську з незапам'ятних часів і русинську за суттю) тепер політика записала румунською.

Як завжди в таких випадках, справедливе чи не дуже, але все-таки своє, право між людьми зробила природа. Безстороння, майже байдужа, вона скасувала всі людські борги і пробачила дрібні провини, що впродовж життя назбируються між людьми на малій території.

Отож теперішнє природне право було миттєве й жорстоке: 1927 року нагла нічна повінь у мент ока запечатала велику драму невинної Катрінчиної душі, понісши у світ за водою кілька маєтків із Панської Долини, а разом із ними — й Катрінчине біле тіло з убогою хатою, з Божими образами й нечинними тепер шістьма австрійськими кронами поза образом Катерини-Великомучениці.

Нічна катастрофа сліду цілого людського життя не лишила.

І тіла впізнаваного на берег не винесла.

Так, ніби й не жила людина ніколи... не раділа й не плакала, а лиш була для того, щоб здобрити землю своїм тліном.

Ото й уся ціна людини.

КАТРІНЧИНІЙ доньці Северині Бог продовжив дні, бо на той час вона вже наймитувала по людях. А на час повені якраз колисала дитину на хуторі Трав'яному в господарів Полотнюків — Андрія й Параски.

Ураз осиротілій дитині вертатися не було куди, ото за кілька років Полотнюкові сусіди — бездітні ґазди Дмитро й Марія Онуфрійчуки — взяли бідовану Северину за годованку, нарешті заспокоївшись, що перед смертю буде кому їм горнятко води подати.

Годованка до роботи вдатна. Беручка. Як колись і її мама Катрінка. Лише вдачею якась така... як би то сказати точніше? Ну, якась... інакша.

Катрінка за дівки була сміхованка на всю Панську Долину, аж поки її не спіткнуло лихо, що негадано загарцювало в хату на конях та при зброї.

А Северині за слово треба платити.

Навіть на оте різке, як удар батога в спину — «москалиця», нікому не відповіла й разу.

Роботу робила мовчки — ніби секрет який за зубами тримала. Та й говорити особливо не мала з ким. Трав'яне від села далеко: поки дістанешся хутора на Великдень від церкви з Панської Долини — з писанок курчата вилупляться.

А сусідів у Онуфрійчуків також не густо:

одні Полотнюки під горбом коло явора, до якого конем чверть днини треба трястися,

другі Полотнюки — внизу, під гуркотливим потоком, звідки, проте, до Онуфрійчуків навіть шуму води не чути,

а треті Полотнюки — отамо-о-о, за трьома горбами від Онуфрійчуків, де вже тільки дідько каже «добраніч».

Ото, коли б навіть хотів чоловік із ким говорити, — все одно нема до кого. Хіба до самого себе та до худоби. І так аж до літа — поки вівчарі, а восени — мисливці не звеселять одноманітне життя Онуфрійчукової господарки.

Та хіба королівські лісники цілорічно просяться на обійстя води напитися та сметани з бринзою скуштувати.

Сметану куштують — а Северину очима поїдають.

А то ж не дівка — а справжня тичка: висока, худа, в грудях плеската й мізерна. Божка його знає чому, але завжди ходить уся в чорному. Ніби після вчорашнього похорону.

Але як подивиться раптово з-під густих чорних брів — немовби гострим серпом черкне. Та так само раптово затисне бритву погляду під віями, ніби той серп у землю зажене.

Бр-р-р-р... хіба з такою зостанешся наодинці?

А в якімсь часі Панською Долиною пішов поголос, що на хуторі Трав'яному Онуфрійчукова москалиця (що би ви собі думали?) не менше не більше — лише висиділа Того (щезла би сама згадка про нього!)... Ну, Того самого — щезника.

Бо що вечорами робити дівці, як не Його під пахвою сорок діб вигрівати?!