Сергей Мирный - Чорнобильська комедія

Оксана дивиться з вікна трамваю. І видихає щось нечутне…

Ех ти…

І в цьому видиху, фізично невідчутному в шумі транспорту — «Ех ти…» — такий згусток болю й розпуки…

Сергій опускає голову… Його постать на тлі трамвая зараз — як Оксанина колись на тлі зеленої броні БРДМа, що мчав повз перукарню в Чорнобилі…

«Ех ти…»

Трамвай, заклопотано дзенькаючи, віддаляється…

Похнюпивши голову, іде Сергій назад-до лікарні…

…У Елмса deadline вже зовсім близько! До чорної лінії на його робочому календарі — день! Друкарська машинка відсунута геть — не той темп! Він вже просто вирізає шматки газет, ксерокопій журналів, ліпить їх клейстером на папір, інколи для зв’язки вписує між ними кілька речень… шрифтом друкарської машинки! Оце професіоналізм!

…До намету штабу входить заклопотаний командир батальйону… І наштовхується на невеличкого рожевощокого дідка в заношеній генеральській формі, з червоними лампасами на штанях. Той, зігнувшись над столом, риється в документах батальйону. Перед ним стоїть, виструнчившись, начштабу.

КОМБАТ (очі лізуть на лоба, виструнчується): Здравія бажаю, товариш генерал-майор!

ГЕНЕРАЛ (зиркнувши спідлоба): Здрав’я бажаю. Вільно…

НАЧШТАБУ (виряченими очима вказує комбатові на генерала, одними губами): Нічого вдіяти з цим не можу…

КОМБАТ (підходить поближче, стривожено шепотом): Перевірка?

НАЧШТАБУ (кривить куток рота, повернений до комбата; зневажливо шепче): Генерал від історії. Музей Радянської Армії. Документи для експозиції шукає: «Місце подвигу — Чорнобиль»…

ГЕНЕРАЛ (перекладає журнали батальйону): Секретно… Секретно… Секретно… Так для історії нічого від Чорнобиля й не залишиться… (раптом його очі радісно зблискують) О! О!! О-о!!! (на обличчі — азарт мисливця: удача!) Оце знахідка!

Заінтриговані комбат і начштабу підходять до генерала…

…і їм стає млосно! — в руках генерала:

« РОЗПИСКА. Я, л-т Швайко, 15.08.86 поїхав у розвідку …»

Начштабу й комбат швидко перезираються — червоні як раки.

НАЧШТАБУ: Е-е… товаришу генерал… Я… ми… не можемо віддати… Це… тут випадково… Це взагалі не документ, а, я б сказав…

КОМБАТ: Несерйозний документ, можна сказати…

НАЧШТАБУ:…сувенір, так би мовити. Хе-хе.

ГЕНЕРАЛ (в голосі — метал; одразу ясно, що генерал він неспроста): Маю повноваження… (дбайливо вкладає розписку Сергія в прозору пластикову папочку-файлик) Начальник штабу, пішли з мною в штаб бригади. Там знімуть копію документа і завірять мою розписку про вилучення.

Начштабу і комбат аж здригаються! Тільки цього їм не вистачало! Щоб начальство про цю історію довідалось!

КОМБАТ: Е-е… ммм… Ми…

НАЧШТАБУ (швидко): Ми вам просто даруємо цю реліквію! Сувенір, хе-хе! Нам він уже не потрібний: офіцер вибув, виключений зі списків особового складу частини…

ГЕНЕРАЛ (насолоджується миттю щастя справжнього колекціонера, милується своєю знахідкою у прозорій папочці… Тоном, що виключає заперечення): Героя, зрозуміло, відзначено?

Гнітюча тиша…

ГЕНЕРАЛ (повільно відрива погляд від своєї безцінної реліквії — незадоволено, наче він чогось не зрозумів): Що? (його обличчя набуває гидливого, зневажливого виразу) ЩО?

Начштабу і комбат виструнчуються — аж підбори клацають…

Із тумбочки, на якій червоніє розгепаний кавун, Сергій рішуче дістає свої манатки.

Входить лікар, злодійкувато оглядається: вони з Сергієм в палаті удвох…

ЛІКАР (радісно, але чомусь пошепки): Я вас поздоровляю! Вам небувало повезло!

СЕРГІЙ (похмуро): Так. Виноград виявився міцний… (вказує головою за вікно)

ЛІКАР^(продовжує): Ви можете стати інвалідом!

СЕРГІЙ (буркає): Спасибі. Я й так ним ледве тут не став, (продовжує збиратись)

ЛІКАР: Та ні! ОФІЦІЙНО! Нове розпорядження вийшло! Тільки нікому ні слова, тс-с-с… Ви — і такі, як ви — можете стати інвалідами! Потрібно буде, звичайно, для цього… ну, трохи напружитись… Попрацювати над своїми аналізами, щоб були хорошими… ну, в сенсі, поганими… Витратитись трохи, зрозуміло…

СЕРГІЙ: Лікар, хочете — теж по секрету? (лікар нахиляється, з острахом поглядаючи на рештки кавуна. Сергій стишує голос — зараз викаже величезний секрет…) Щоб бути інвалідом — у мене здоров’я не вистачить. (продовжує пакуватись) Скільки часу я тут згубив…

ЛІКАР (сумно): Будемо думати про те, що надбали… (бере шматок кавуна і, заглибившись у свої думки, їсть, дивлячись за вікно)