Марія Матіос: Чотири пори життя

— Моя дитино… — зітхнув Миколай. — Ти говориш про політику, а не про віру.

— А ти воскреси мене і поведи туди, де я побачу церкву без політики. Я прийшла сюди з такого життя. Бачиш, я не раз разом з усіма стояла навколішки під час молитви, але в якусь мить я чула в душі холод, бо це був гіпноз маси, а не мене одної. Поки я, колінопреклонна, страждала від власної недосконалості, попадя вже спродувала калачі від парастасів на місцевому базарі, а поруч мій приятель, що раптово став кумиром в очах ним же загіпнотизованої маси, «побожно» колінкував, спостерігаючи, чи бачить маса, що він б'є чолом разом з нею. Хіба це не від лукавого? Хіба не краще сказати «кол нідрей» [3] Кол нідрей (іврит) — молитва «Усі присягання». бодай би і в синагозі, але так, щоб про це жодна душа не знала, окрім тої, до кого звертаєш свою молитву?!

— Навіщо це тобі тут? — примирливо і дещо занепокоєно запитав ангел.

— Мені цього вже не треба, однак на землі залишилися ті, до кого теж навертається холод у груди…

— Але ж у них залишається надія, що згодом тут вони позбудуться сумнівів.

— Послухай… — озвалося в мені щось давнє, крамольне, майже бешкетне і змусило стати перед Миколаєм-Угодником. — А якщо Його нема? Отак зовсім немає нічого, окрім наших вигадок і бажання, щоб Він був?!

— Про що ти? — різко повернувся у мій бік ангел.

— Ти не здогадуєшся? — зів'яв мій порив.

— Як нема? — запитав мене так, начебто я засумнівалася в існуванні самої себе.

— Але ж ти теж стверджував, що не знаєш його лику, — запротестувала я, виправдовуючи своє несподіване зухвальство.

— Не знати лику — не означає заперечувати саме його існування. Зрештою, навіть на землі… Хіба Бог існує в людській уяві одноосібно? Чи ти бачила бодай раз дві однакові ікони Бога?

— Ні, — погодилася тихо. — Однак Його слава така могутня, що не потребує якихось матеріальних доказів. Там і не спадало на думку дошукуватися його єдиного портрета. Досить, що Ісус має своє впізнаване обличчя.

— Ісус живе по праву руку його величі і сяйва, — швидко проказав ангел. — Але Ісус — Син Божий. Такий, як я, як ти, як усі, рожденні Божою благодаттю. Через те він має чітко впізнавані риси. Ми би його впізнали, коли б він став перед нами. А чи впізнали б ми Бога? — начебто самого себе запитав Миколай.

— Миколаю… — майже застогнала я. — Тебе не покарають за це богохульство?

— Тут не карають. Бо тут нема дисидентства. Тут ти маєш законне право на сумніви. Усі свої кари відбувають там. Тут лише люблять і прощають. Лиш не всіх пускають до праву сторону своєї слави.

— А кого беруть?

— Кого люблять найбільше.

— А кого люблять найбільше?

— Вибраних.

— За що?

— Се є велика тайна, і ніхто її не знає, окрім Нього. Але сю тайну нікому не дано спізнати.

— Чому?

— Бо зникне чар. А коли зникає чар тайни, зникає і сама тайна, роблячись зовсім безбарвною і дистильованою. Хіба не так?

— Я теж про це думала в житті. Коли б людям стали доступними закони найпотаємніших речей, вони б знищили і ці речі, і їхніх носіїв у гонитві за їхньою серцевиною.

Миколай мовчав.

— …А ти замислювалася, за якими законами утворилася мова?

— О, так! — гаряче вигукнула я. — Різдво… Ти чуєш? Різдво. Чи малярство… Чи відчай… Спросоння… Зойк… Схлип… Ти чуєш?

— Чую, Маріє… Чую. А музика… Океани захвату і піднесення — і лише із семи нот.

— А наші думки? їхнє миттєве шугання в наших надрах і на далекі відстані…

— А циклічність зеленого і жовтого листя? А зміна дня і ночі?

— А зачаття?

— А ти кажеш… чар…

— Тай-на-а-а… — майже проспівала я, бажаючи схилитися собі до того, що мало назву колін.

Однак я швидше зрозуміла, ніж відчула, що зі мною щось відбулося знову. Бо я вже не мала ні обрисів, ні хітона, ні відчуттів власної тендітності, ні розкошів прозорого волосся.

— Мене не стало?! — запитала я когось, чиї флюїди і бляклий образ ще витали довкіл.

— Тебе давно не стало, — відповів хтось голосом святого Миколая. — Так давно, що й сказати важко.

— То ти не знаєш, скільки я тут і що діється на землі? — уперше заскиглила моя душа.

— Знаю, що сюди ти летіла сорок днів. Сорок днів до першого саду. А скільки тут, не знаю. Бо це не має аніякогісінького значення.

Я не встигла перепитати, чому, як щось неначе шелеснуло збоку від мене — і запаморочливі аромати уповили крила моєї душі.

О, так. Моя душа знову оберталася в крила і тріпотіла перед зримою золотою брамою, укритою чи то небесною росою, чи потом боязні тих, хто раптово ставав перед нею. Брама гойдалася і скрипіла під власною вагою чи власною величчю — і її погойдування паморочило мене, як погойдування посередині вузької кладки над водою. Брама нараз різко розійшлася — і я відчула, як щось безформне, але всеосяжне і всюдисуще, попливло до мене чи я попливла до нього.