Я знаю, ти думаєш, що ти найнижче опускалася в життєві прірви і провалля. Можливо, так. Але ти усвідомлювала хибність своїх падінь — і виривалася, обдираючись у кров. Через те ти і піднялася тут найвище. Чи, може, найвище.
У вас на землі найбільшим гріхом вважалося що? Убивство і гріх плоті. Ти не вбила нікого.
— Неправда! — майже закричала я. — А мої сини?
— Ти за них покарана. І за плоть покарана.
— Чим?
— Тим, що ти тут опинилася швидше, ніж тобі належало. Але це не найгірше, що ти вчинила.
— Я нічого не чинила зі злої волі. Я довго намагалася досягти ідеальної моральності і цілковитої помірності коштом лише власних зусиль. Однак я перебувала в людському океані, який мав для мене тисячі сітей. І я здобувала не самі чесноти, а лише сили для спроб досягти їх і подолати спокусу насолоди. Ці насолоди містилися не так у тілі, як у душі.
— Ти бажала нав'язувати свою волю?
— Так, коли відчувала свою правоту.
— Ти ненавиділа?
— Так, злих, несправедливих і підлих.
— Ти хотіла влади?
— Тільки в тому випадку, коли з корабля безглуздя я сходила на корабель дурнів. Однак це швидко минало — і я, махнувши рукою на скопище глупства, сідала за папір, щоб там дати собі таку волю, якої я не сміла дати ніде і ні з ким.
Однак то було радше бажання волі, аніж сама воля. Бо й там я довго ходила невільницею, та коли почула в собі силу, що можу розірвати всі шори й забрала, я зробилася чорною від своїх мислей. Мені не вистачило часу звільнитися хоч трохи від того тягаря. Я не встигла розказати про те, що зрозуміла в житті. Але, можливо, воно й на краще… Кожен знемагає від такої ж чорноти.
— Ти продавалася?
— Так, я була слабкою. Я не мала тієї непоступливості, яку мали свідомі каторжани віри і чеснот. Я мало думала про себе. Адже я мала сім'ю, родину. Я не могла не гнутися… Я не сміла допустити, щоб їм було зле через мою непоступливість. Я надто любила і шанувала родину. І не завжди мала мужність бути твердою. Через те лаври мучениці чи героїні, политі слізьми моїх кровних, мені не пасували б.
— Боже, які ви там, у житті, зіпсуті переконаннями! А що, просто жити — не мучеником і не героєм — це не є достойно? Хто сказав, що герої важать більше, ніж звичайні люди? Це міф. Адже подеколи невчасне геройство одного уміє так збаламутити масу, що маса нерідко сама відкидає це геройство і свого кумира. Ба, більше — топче його ногами, як чужинський прапор. З люттю… Хіба ти не була свідком того, як тих, кого вчора натовп коронував чи робив героєм, завтра розтирав у порохи і плював у спину?
— Однак я і тепер думаю, що чинила чесно.
— Стосовно кого?
— Стосовно багатьох. Бути чесним для всіх неможливо. Чесність з одної дзвіниці виглядає нікчемністю, зрадою з іншої. Але я мала чітко окреслене коло тих, з ким і для кого неодмінно мусила бути чесною.
— Тоді ж у чому твоя продажність? У тому, що гнула спину і принижувалась? Це не продажність. Це примус часу і обставин. Продажність — це річ мерзенніша, ніж вас там вчили, і значно складніша і глибша, ніж ти думаєш…
— А звідки ти знаєш, як я думаю?
— Я знаю, як ти жила, і мені можна було б і не знати, як ти думаєш. Усі живуть між ножицями, але не всі беруть голову в руки, коли вони клацнуть…
Ти була обплутана не тільки сітями, а й ложними догмами. Але на те вони ложні, що не змогли побороти тебе. Через те я сказав, що ти могутня.
— Іноді я думала, що мені краще було б народитися чоловіком.
— Так, ти мала вродитися чоловіком, але той, що визначає стать, зробив тебе жінкою.
— Це був мій тато. Він любив мене понад усе. І він хотів доньки.
— Це ти думаєш, що це саме твій тато. А він — Тато нас усіх. Він тебе так любив, що зробив жінкою.
— Ти кажеш про Бога?! У такому разі, те, що я є жінкою, не є винагорода за любов Бога до мене. Це кара. Бо, окрім жіночого обличчя і жіночої вдачі, функцій і відповідальності, він дав мені голову, здатну думати. Ось що є справжньою карою. Хіба тобі не так казав Бог? — звернулася я до ангела, який чомусь у цю хвилину найменш нагадав мого колишнього охоронця й заступника. Він сидів, ледь знічений чи засмучений, із похиленою набік головою, довкіл якої уже не було німба, а лише дрібне, бліде колюче терня мученицького вінка. — Відповідай мені! Я хочу знати. Адже ти таки близький до Бога.
— Маріє, я зараз не ближчий до Бога, ніж ти. Не дивуйся. Так, я близький до нього, але я його жодного разу не бачив… О, та це для тебе потрясіння, — наче хотів погладити мене Миколай. — Я знаю, що він десь тут, але я не знаю його лику, я лиш чую його голос і його волю.
Читать дальше