Марія Матіос - Чотири пори життя

Ні, цей хвалений «Боїнг» таки терпить катастрофу. Отже, мій порятунок — це моя особиста справа. Я ж ніколи не була панікером. Life vest under your seat [1] Life vest under your seat (англ.) — рятувальний жилет під сидінням. . Що це? Хто мене вчив цього? Це ж горло Везувію, а не сидіння літака, це смертельний біль, що допікає мозок і паралізує думки. О, яка вселенська вага впала на моє п'ятдесятикілограмове тільце. Це занадто боляче! Біль розчавлює мене. Боже, одна надія на тебе! Рятуй мене хоч ти, Боже, а-а-а-а…

…За мною глухо хряпали тисячі важких дверей, розривали слух хори негармонійних голосів, проте мої сили пручатися вичерпалися. Немов у дитячому калейдоскопі, переді мною відчинялася інша тисяча дверей — і я, не думаючи, здалася на Божу чи ще якусь іншу волю.

Я була десь так далеко і так високо, що раптом стала недосяжна сама для себе.

Та лише тоді, коли остаточно відчула власну безтілесність, я зрозуміла, що це була таки моя миттєва і не передбачувана смерть.

Я ще хотіла себе помацати, вщипнути. Та гостра — як лезо кинджала — думка таки змусила затремтіти від жаху: я вмерла. Вмерла?! Я в-м-е-р-л-а.

У мене ще залишалися думки, бажання, відчуття — однак моє тіло раптово зникло чи розчинилося. І я тепер не мала зовсім нічого: ні своїх великих очей, ні голови, що кололася від безперервного болю, ні теплих рук, ні налитих грудей. Мене не стало, як і не було.

Аж тоді я на смерть перелякалася.

Але як я могла лякатися на смерть, коли це діялося вже по смерті?!

Великий, якийсь безрозмірний страх керував мною. Такого страху я зазнала колись у Криму, коли Павлик Зайцев, одинадцятирічний син моїх приятелів, кинув мене в море — і я зрозуміла, що топлюся, а Павлик іще й помагав мені в цьому.

О, так, я і тепер, навіть обезуміла від страху, розуміла, що мертва, але якщо ще не втратила здатності думати, значить, усе-таки жива?!

Я спробувала повернути голову, щоб переконатися, що думаю таки головою.

Голови не було. Але думки все ж десь гніздилися — і я таки чимось думала.

Тоді я спробувала повести довкіл очима.

Очей не існувало також.

У житті мене б від такого відчуття заболіло серце або скосив би серцевий напад. Однак ніде нічого не боліло, не пекло, не кололо, не різало, не ятрило. Просто було ніяк.

І аж отут я остаточно зрозуміла, що все відбувається уже не в житті, а таки в смерті.

Після всього, що зі мною стало, — як не дивно — це не було потрясінням. Лише цікаво: чи дозволяють закони мови сказати — це відбувається не в житті, а в смерті?

Чому мене за життя не навідувала така думка? Чому я й не намагалася з'ясувати цього, адже була такою допитливою? Проте… хіба це має значення?

В житті так багато можна, що по смерті, очевидно, можна лише те, що можна. А може, навпаки?

Я не була цілком певна ні того, ні другого.

Власне, в житті нас не навідують такі мислі. А поміж тим сміттям, що злітається в голову, поки ти ще дихаєш, метушишся, марнуєш силу і байдикуєш відведені тобі миті для пізнання — дуже мало вічного, того, що не підвладне настрою, кон'юнктурі, зиску. Того, що придатне до частішого застосування. Наші думки — як презервативи. Одноразовість — ось що рухає нами, поки ми можемо думати.

Дивно, що я ще думала. Мене покинув страх, відпустив пекельний біль, і я — легка, безтілесна, невидима й нечутна сама для себе, обвита чи то туманом, чи димком весільної фати, — зненацька застигла в невагомій нерухомості. Я хотіла обернутися. Якщо я під фатою, то тут десь має бути мій молодий, наречений. Проте мені нічим було обернутися. А якесь не існуюче фізично, та всевидюще око показувало, що довкіл нічого не було: ні молодого, ні фати, ні мене, ні землі, ні неба.

Отже, я більше нікуди не летіла, залишивши позаду безконечні коридори, тунелі й білу Жінку без обличчя, з дивовижною чорною квіткою в руці.

І саме цієї миті хтось, а може, й сам Творець, про чиє існування я ніколи не сперечалася, але подеколи нетвердо в Нього вірила, нечутним голосом повідомив, що відтепер від мене залишилася тільки моя душа. Це моя душа тепер думала, відчувала і бачила замість мене.

Таке повідомлення мене ніскільки не здивувало.

Бо що інше, окрім душі, дає знати безтілесній — мертвій — людині, про те, що світ, спресований великими і малими таємницями, дивами і людьми, залишається незмінним і так само незбагненним, не те, що після відходу однієї особи, а він залишається сталим і розумно упорядкованим навіть після великих катастроф і всесвітніх воєн? Напевно, будь-який учений розумник у житті намагався би заперечити цю мою крамолу, доводячи, що людина осягає світ винятково розумом, мозком, а не душею. Але в житті я підперла би боки руками і, хитро примружившись, прицвяшкувала б раціонального невігласа простим запитанням-твердженням: смерть людини — це смерть мозку. І мертвий мозок так само можна помацати, як мертву людину. А ось жодної мертвої душі ще ніхто не піймав у свої сильця, не м'яв, не досліджував під лупою, не важив на терезах і не рахував у ній звивини. Може, душу неможливо вполювати тому, що за життя її так багато і часто гнуздають, влаштовують такі єзуїтські сафарі, що вона — надірвана, надкушена, труєна, зраджувана, розчавлювана — по смерті свого носія нарешті дає фору всім своїм кривдникам, набуваючи статусу безсмертної, незнищенної.