Марія Матіос - Чотири пори життя

Перед тим я ще змусила себе перебракувати у шафі всі речі: літнє — до літнього, зимове — до зимового. Я посортувала старі фотографії і перетерла від пилюки сервізи, розпакувала ящик із господарськими інструментами, вимила підлогу в передпокої і на кухні, викинула з балкона забуту Ним сорочку і пляшечку туалетної води, зробила зачіску і знову склала валізу, так наче вранці повинна була сідати в поїзд на Варну. Хоча ні. Я навіщось склала на дивані лише пару білизни, зубну щітку, пасту і мило, ложку, кружку, рушник, носову хустинку, зошит, ручку і передсмертне фото Василя.

Нітрохи не злякавшись нічного дзвінка, я хвильку стояла, удвоє зігнута над щойно розібраним ящиком із інструментом, із затиснутою у правій руці сокирою. Як тільки дзвінок повторився знову, не випускаючи сокири із рук, я відімкнула двері.

— Ти чекала мене, зозулько? — весело запитав молодий жеребець із порога, затискуючи під пахвою пошарпаний віник із зів'ялих і переламаних гвоздик.

Дихаючи перегаром і обдаючи дорогими жіночими парфумами, із розпростертими руками, він ішов на мене, відтісняючи на кухню, далі — на балкон, усе більше затискуючи між незаскленими рамами і мотлохом, скинутим на підлозі.

— Бачиш, ще сонце не зійшло, а я вже тут. Але я мало не зламав собі голову, поки домовився з тими митниками… ти ж знаєш, які вони паскудні, коли хочуть здерти бакшиш. А потім там ще була якась облава, дорогу перекрили… хтось із тюрми утік… Та хрен із ними. Я вже тут…

Він торохтів без упину, а я слухала, не рушаючи з місця, але й не чуючи слів.

Уперше на передранковому літньому балконі я побачила, який він некрасивий — чоловік, якого я чекала три доби.

Я не зводила очей з його худої видовженої постаті, зарослого нічною щетиною обличчя, з водянистих маленьких очей, з жирних слідів помади на блідо-голубій сорочці у вузьку смужку і свіжого червоного засосу між правим вухом і шиєю… Крізь прозору нагрудну кишеню просвічував надірваний квиток-перепустка в нічний клуб «Біла ворона», що знаходився у трьохстах метрах від мого будинку.

… Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ в деталях, що було далі.

Лиш пам'ятаю, що тоді я його убила.

Правою рукою з сокирою.

Вранці хтось привів міліцію, забачивши струмінь крові, що сочився на вулицю з котрогось балкона.

Щось було потім іще…

Але я нічого не пам'ятаю.

Навіть не пам'ятаю, як я опинилася у цій заґратованій кімнаті на два ліжка.

Не знаю, чому майже щодня до мене в гості і завжди у білому халаті приходить моя однокурсниця Люда, що практикувалася на кафедрі психіатрії?

Чому разом з нею щоразу приходить цілий стрій людей у білому?

Чому вони обертають мене довкруг себе і мордують зранку до ночі, припасовуючи до рук і голови якісь чудернацькі дроти і пояси?

Але найбільше дратують їхні дурні, недоречні посмішки під час розмови зі мною. Тоді мені здається, що губи у моїх відвідувачів-катів — гумові і ось-ось розірвуться. Чому їм завжди смішно?

А я ось можу безперервно — увесь день — плакати. Правда, я також не знаю, чому я плачу. Але сльози — це не сміх. Сльози не можуть викликати осуду, як викликає його недоречний сміх.

Та я мовчу, бо вони справді якісь дивні, ці люди в білих халатах, які приходять разом із моєю подругою Людою.

Невідомо мені і те, чому колишній чоловіковий приятель, прокурор Микола, на якомусь чи то весіллі, чи то вечірці, де за довгими столами сиділо дуже багато знайомих людей без жодної пляшки, просив, ба, навіть наполягав підтвердити, що після смерті Василя я дуже хворіла, але ретельно приховувала свою хворобу, начебто навіть лікарняні листи не брала, користуючись своїм службовим становищем.

Щось було… було щось таке, чого я не можу зрозуміти дотепер.

Та я й не намагаюся.

Бо навіщо? Я ж пам'ятаю усе, до нитки.

Пам'ятаю доти, доки ми з Ним не вийшли на балкон, і доки я не почула, як мені заважає сокира у правій руці…

Але нічого дивного, що я не пам'ятаю решти. Це у мене спадкове. Моя бабця свого часу геть чисто втратила пам'ять задовго до смерті. Вона вже не впізнавала ні своїх дітей, ні внуків, ані правнуків. Вона плутала пори року і говорила з мертвими, як із живими.

Зате вона розказувала мені в дрібницях усе, що з нею було від п'ятирічного віку і аж доти, доки їй не повідомили, що завтра привезуть цинкову домовину її найменшого внука, якого два місяці перед тим усім селом відпровадили в армію і якого вона у п'ятому класі побила за зірвані груші в сусідському саду…