Марія Матіос - Чотири пори життя

Мене ніхто ніколи не питав, а я все одно завжди казала «ні» будь-яким порухам магми із глибини свого серця. Але життя коротке. Його фінішна пряма завжди маячить перед нами, навіть коли тобі здається, що ти лише народжуєшся на світ Божий. І може бути так, що ніхто не те що вдруге, а навіть уперше не попросить тебе про ласку, і навіть не забагне скупого твого тепла. Так що й казати «ні» не доведеться.

То, може, саме через те, що життя коротке, ніколи не слід собі казати «ні»??!

Лежу ж бо тепер, як загнана в кут крілиця, і кліпаю у стерильну, холодну стелю, намагаючись заглушити чи то гнів, чи безсилля, і жодна душа у світі не здогадається вкрити мої захололі ноги пледом, не те що долонею…

Колись, вдивляючись у незмінно стерильні стелі колишніх наших з Василем двох чи трьох квартир, які наїм випало поміняти спочатку після народження сина, а згодом — дочки, я із незмінним смутком згадувала стелю у хаті Василевих батьків весільної ночі.

НАША НІЧ із Василем таки була весільною і першою… Добрі три сотні гостей іще п'яно гули на подвір'ї у саморобному брезентовому наметі, коли Василь, відвівши мене вбік, незвично боляче стиснув лікоть — і в мені якось ураз усе похололо всередині. «Ходімо…» — дещо хриплим, наче надтріснутим, голосом сказав він, і я слухняно пішла услід.

У кімнаті, заздалегідь відведеній нам свекрухою, на ліжкові, застеленому вишитим простирадлом моєї мами, у заляпаних болотом черевиках спав котрийсь із багатьох невідомих нам весільних гостей. На підлозі у блювотинні валялася моя нічна сорочка з незірваною магазинною етикеткою. Мій одяг на завтрашній завершальний весільний день був розкиданий по стільцях, а новий мереживний бюстгальтер спадав чомусь аж із люстри.

На мить мені здалося, що я стою гола посеред блювотиння і чужого хропіння — і такою бачить мене зараз увесь світ.

Я заплакала.

Василь чомусь мовчки сердито подивився на мене і пішов шукати маму…

Тоді я вперше відчула глуху неприязнь до своєї свекрухи.

Хоча, якщо подумати, в чому її було тоді звинувачувати? У селах ніхто ніколи не замикає кімнатних дверей, навіть весільних.

Нашвидкуруч нам заново постелили в сусідній кімнаті, захаращеній ящиками з горілкою, підносами з печивом і тортами та скинутими на підлогу фіранками і шторами. Я все ще стояла посеред терпкого ванільного запаху і різнокольорових кучерів домашніх тортів — і над усе хотіла опинитися на безлюдді чи в темному лісі, де не було б гучного вистукування бубна, п'яних голосів, прискореного биття серця. Хотіла, щоб і ця тягуча ніч, і напівхмільний-напівдратівливий стан швидше закінчилися — і почався ранок.

До ранку було далеко.

Кухарка Василина ще кілька разів без стуку заходила за солодким,

згодом тітка Мирослава навіщось прийшла складати подарунки.

Василів дядько Андрій — весільний постачальник горілки — подовгу дзеленчав пляшками, чи то сортуючи їх, чи випробовуючи наше терпіння.

Так і не дочекавшись, поки втихомиряться домашні і допомагальники, втомлені і знервовані, ми з Василем непомітно заснули на одному ліжкові, але під двома покривалами…

Із тої ночі у мене і виробилася багаторічна звичка не пускати Василя під своє покривало. А якщо і пускати — то ненадовго…

Коли над ранок я розплющила очі, Василь ще спав, повернутий обличчям до мене, із складеними обома долонями під правою щокою. Його продовгувате сонне обличчя виглядало зовсім дитинячим, а маленька кругла родимка над лівою бровою нагадувала акурат смородинову ягідку. Із вдячності за ніч, незіпсуту боязню перед незамкненими дверима і непроханими свідками, я хотіла доторкнутися рукою до тої ягідки, але Василь спав так міцно і так красиво, ледь ворушачи у сні губами, що, затамувавши дихання, спочатку я довго дивилася на нього, ще трохи чужого, але вже рідного, а потім перевела погляд на стелю.

Господи милостивий… який гарний ранок ти дав мені після не зовсім звичної весільної ночі! На якусь мить мені здалося, що нас двох перенесли в рай і лишили там серед суцільної радості: на розмальованій яскравими, густими фарбами стелі буяли всі пори року —

квітнув сад і осипалися яблука,

здіймалося білою сніговою курявою поле і шуміла розкішна стигла трава;

у центрі стелі — круг сонця і скибки молоденького місяця — майже над самісінькими сонними нашими головами співали райські птиці;

а на стінах — у голубих плесах озер — плавали білі лебеді і погойдувалися пави;