Марія Матіос - Чотири пори життя

Хто тебе знає, звідки ти їдеш насправді? Може, телефонував із сусіднього дому, дивлячись у мої вікна крізь штори через пристрій для нічного бачення? Усе може бути.

Ондечки на паралельній вулиці п'ять років тому була історія, а розказують потепер у тролейбусах замість анекдотів. Чоловік начебто поїхав на два дні у відрядження, а сам шусьнув у постіль до сусідки поверхом вище. Згодом навіть додому телефонував з відрядження, про дітей і здоров'я розпитував. А по двох добах любощів чоловікова пасія серед ночі попросила його винести відро із сміттям. Виніс. Після того, за звичкою, подзвонив чоловік у двері своєї — поверхом нижче — квартири і став на порозі перед дружиною в домашніх капцях і спортивному костюмі…

То, може, й ти гартуєш тепер свої сили десь поверхом вище чи нижче?

За дві доби — з того світу вертаються, автономну лінію зв'язку прокладають, а тут… хлопчисько, в якого ще мокро під носом, хоче бути твердішим від грецького горіха. Теж мені повсталий раб знайшовся, та й проти чого, власне, повставати пещеному-перепещеному юному Спартакові?

Нової Валерії забаглося, бо стара надокучила?

А якщо я повстану??!

…Милосердний Боже, чому ти відмовився від мене? Чим я тебе так прогнівила, що ти зняв свій перст із мого чола і передав мене в руки молодого диявола, який їде — і ніяк не доїде за дві доби в мою темницю?

Чому ти, Господи, не заступишся за мене? Ондечки за гірку убійницю заступається сам ватиканський понтифік. Бо вона, та нещасна Карла Такер, певно, просто так собі двох своїх чоловіків на той світ не посилала. Щось, певно, було… було щось важливіше, ніж суд присяжних і суд совісті. Вона християнкою стала у в'язниці. Сам Папа Римський просив Буша за її життя. А він, Буш, бачте, принциповий. Не поступився принципами, як свого часу Ніна Андрєєва з Ленінграда. Америка збунтувалася проти Буша-молодшого… і посадила бідну Карлу на електричний, стілець у Техасі. П'ятдесят років нікого не садовила на той стілець — а бідній Карлі погамувала норов і втихомирила злість. А може, якусь чудну любов утихомирила смертю? Хто може знати…

А де я візьму електричний стілець для тебе? Хто його змайструє? З якої породи?

Ти ж убиваєш останню живу клітину в мені — і не маєш ніякого сорому. Любов убиваєш, мій розум. І мордуєш, як найжорстокіший кат. Ті садомазохісти — Божі телята порівняно з тобою. Вони хоч задоволення мають. А від тебе такого я маю лише хворе серце і надірвані нерви. Взяти б якийсь шпагат — і зшити нерви докупи, неначе краї смертельної рани. Я вже божеволію від безсилля. Мене навіть у «дурку» нікому буде відвезти. А хто збунтується проти тебе, щоб захистити мене? Хто вимагатиме помилування? Тут ні одного Буша не достачишся.

Коли б це я зараз була замість тебе, то вже на колінах приповзла би, а встигла. А так… дивлюся, як приречена до страти, на стару, зашморгану карту, перемножуючи відстань на швидкість, — і ніяк не вкладаюся у час. Не виходить їхати так довго, як їдеш ти до мене, що вже й не знаю, який сьогодні день, чи вечір, чи вже ніч… і яка ніч? Друга, третя? Перша в житті?

А перші рази поспіша-а-а-ав. Поспішав мій голуб сизокрилий. І літаками, і потягами. І навіть підводою поспішав з отої карпатської глухомані, де носила його нечиста сила.

А тепер випробо-о-о-вує… Мучить. Намотує мої жили і нерви, як мотуззя, і тішиться, мабуть, бо знає, що плачу. Ось отако плачу, стара, розкудлана Мавра, запухла, як після похорону, дурепа. Ридаю і волаю у людне місто, та ніхто мене не чує.

Він, певно, сам працює катом, убивцею, отим, хто садовить на електричний стілець і натискує потім на кнопку від струму, не боячись помсти. Але тепер начебто вже нема катів. І тепер ніхто не гине від справедливого вироку. Люди вмирають, самі собі виносячи вироки за злочини сердечні, а не кримінальні. Просто розривається людське серце від болю, а не від помсти. Ані помста, ні справедливість уже давно нікого не наздоганяють. Навіть кримінальних злочинців. Що вже казати про злочинців проти людського серця.

Ні, я хочу швидше вмерти, ніж дочекатися тих варварських дзвінків у двері. Умерти, ніж вити вовчицею в невинний світанок… я хочу вмерти вже! Отут. Без свічки. І хай мене знайдуть через два тижні сусіди-нишпорки, зачувши тління мого дурного тіла, яке зараз не сприймає нічого, крім довколишньої мертвої тиші. Онде у сусідньому будинку помер самотній дідок — а знайшли через три місяці зісохлу мумію.

Ха… Захотіла мумії. З тебе мумії не вийде. Он яка пишна пампушка. Як на дріжджах, упереміш із сльозами.