Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Завтра він буде чекати мене у своєму кабінеті о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Мені здається, що його шаховий партнер міг би пережити, якби я заявився до нього, скажімо, об 11:00. Ті, хто захоплюється шахами, мусять бути неспішними людьми, бо куди від них зможуть утекти шахи? А куди від таких петроандрійовичів можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то він неодмінно знайде тебе. Якщо він не знайде тебе, то ти підеш шукати його. Життя — колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потім він за тобою чи тебе.

Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордові троянди («Я розумію, що воно дорого, але треба відразу дати їм усім зрозуміти, що ми — не проста родина!»), мені квіти вона не довірила. До того ж вони набагато більше пасували до її нової чорної сукні, ніж до моєї синьої шкільної форми. Батько теж хотів піти, але мамця йому заборонила, бо чітко усвідомила, скільки там може бути цікавих персон жіночої статі. А батько був іще той гульвіса.

Коли я одружувався, зі мною були і мамця, і тато. Насамперед тому, що мій майбутній-колишній тесть над усе ставив родинні цінності, родичів свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (і це був якраз мій), коли ти втрачаєш контроль і треба набратися сили, щоб гідно зустріти поразку. Тесть хотів подивитися в очі небезпеці. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Він оцінив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне і яку вона скривила мармизу, коли на стіл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайні яблука — сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутні родичі зобов’язані здивувати її цього визначного дня. «Якщо ти вдався в неї, маєш необхідний потенціал», — зауважив тесть.

Коли я отримав ключі від власного бізнесу, на робоче місце мене супроводжував тесть, він постійно поплескував мене по правому плечу, так що коли він припинив, мені чогось деякий час навіть бракувало. А робив він це не для того, щоб підтримати, а для заспокоєння своїх нервів. «Чи правильно я роблю?» — вибивав він на мені. «Чи не влізаю в якусь халепу?» Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навіть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.

На нове робоче місце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про нові огидні відчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помітив ніякої різниці.

Мене заводять у непоганий кабінет. Тут відчувається простір. На стіні висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, і є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб ніхто не переплутав. Біля стіни стоїть симпатичний диванчик. І хто ж на ньому вже повалявся? «Василю Васильовичу, це — Стас Коваленко». Василь Васильович дивиться у вікно. Не відчувається, що цей ранок для нього добрий. «Це від Петра Андрійовича», — витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфівна, поки що для мене вона — непогана жінка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Мені не подобається, що я — це «це», але я мовчу.

«Ви показали товаришу його робоче місце?» — питає Василь Васильович. У профіль (утім, анфас також) він дуже схожий на голову чоловіка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонів «Містер Ікс» та «Саша», а також на ті чоловічі голови, що прикрашали вітрини фотоательє за радянських часів. Такий собі заштатний красунчик. «Ні», — каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на ім’я кротон, яка стоїть на спеціальній підставці, задубне. «Мені здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися». Брови Василя Васильовича зараз дуже подібні до волохатої чайки. «Нащо мені на нього дивитися? Хай працює людина».

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. «Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лібре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонімічне». Я розумію, що я нічого не розумію (що, цікаво, зробила б Аліса, якби ото таке промовив до неї окіст під час їхнього першого знайомства?). «Лібрес? Це хіба не жіночі прокладки? Про що він?» — питаю Варвару Адольфівну. З усього видно, що відповідати мені не збираються. Може, прокладки в її віці вже не актуальні? «Це — ваш кабінет. Це — зв’язок. На столі інструкції, вивчаючи їх ретельно, ви будете обізнані про нашу роботу не гірше, ніж я». З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синій німецький піджак.