Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: «Синку, то що там на Батьківщині, всі церкви москалі забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всі з поляків?» Після того, як я прочитав батюшці релігійну політінформацію, жваво відрапортував про стан українського народу, а також повідомив про те, що на Бессарабці сало коштує стільки, наче в нього вмонтована середнього розміру золота каблучка, батюшку навернуло на філософію. Він почав говорити про власне бачення розвитку України. За п’ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через півгодини в мене почалася тиха паніка, я згадав про те, як швидко сповідували інших, і уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповідують тут уже понад півгодини. Але як я міг зупинити святого отця?

Нарешті я вийшов. Через сорок п’ять хвилин. Не можу передати всі почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навіть елегантний пан у капелюшку, черга якого підійшла, на сповідь не поспішав. Він не міг відірватися від такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось із відвертим осудом, більшість шепотілися. Мій спинний мозок при цьому скручувався у джгут.

«Боже ж, Боже, і що це коїться ото в його фемілі, що це коїться в Україні, коли оце-о сиділо на сповіді ніар години, га? Воно що, дітей ґвалтує, чужих бабів факує, чи що?» — нарешті озвучив спільне запитання всієї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п’ятнадцять років, коли моя мати прибирала в моїй кімнаті та знайшла під ліжком використаний презерватив. Утім, не можу сказати, що й вона була в захваті від тієї ситуації.

Увечері мені задзвонив тесть. Цілий день я чекав цього. «Ну?» — тільки й запитав він. І я почав розповідати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестеві було невесело. «Так. Роби що хочеш, іди до цього старого мудила в рясі, труси його, працюй із ним, але щоб це старе лайно сказало всім на проповіді, що ти не якесь чудовисько. Зрозумів? Усе, синку, бувай, чекаю на твій рапорт».

І я знову пішов туди. Не міг не піти, бо донесли б того ж дня: «А він так і не пішов до церкви працювати зі святим отцем». Я зайшов до сповідальні, почав пояснювати, що про мене думають місцеві прихожани через те, що моя сповідь так затрималася. Він сказав, що все розуміє, що йому вже ставили різні запитання щодо мене, і він зробить усе, щоб моя репутація була відновлена. «А тепер, синку, сповідайся як слід, а я тебе благословлю». І я почав сповідатися. Мені було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповідався рідною мовою, тому говорив багацько.

Святий отець цього разу слів на вітер не кидав. Він коментував мою сповідь так: «Бед. Ріалі бед. Ох, і це бед. Вері-вері-вері бед. Ох, соу бед». На якомусь етапі-беді терпець мій урвався, і я сказав: «Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, вері гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив». Він помовчав, пожував язика, бо нічого іншого в його роті не було, а щось він таки жував, і сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: «Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мій, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмі Божому? Інтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зіпсоване, яке зіпсоване, а поняття про каяття — насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо».

Більше я до церкви не ходив.

«І що, хіба тобі не смішно?» — знову питається воно. «Ну, не дуже…» — відповідаю. «А таке? Ти ось над чим подумай. Ніколи не замислювався, чому біблійний Ной до свого ковчега взяв кожної тварі по парі? Що, порядних людей уже й тоді бракувало? Треба обов’язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди — хай здихають».

Я подумав: «Це не смішно. Він набрав повен ковчег усякої живності, а ми всі повинні вигрібати?». «Спи, віслюче, — буркнуло воно. — Твоє почуття гумору вночі, мабуть, атрофується».

Ось уже й ранок, і я в офісі Петра Андрійовича. «Це що?» — питаю в секретарки. «Петро Андрійович не любить, коли бруднять килими». Отакої. Не любить він. І вона, цей янгол на секретарській посаді, дає мені — я вже був подумав про музейні чи лікарські бахіли —, але ні, вона видає мені звичайні капці. «Гав-гав», — кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привітно шкіряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрійович запізнювався, але він про мене пам’ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрібні вибачення мені принесли одночасно з непотрібним чаєм. А кістку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Мені було чим себе потішити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазі кабінет.