Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Овальний зал без вікон. Шпалери кольору більярдних столів, які повинні, мабуть, освіжати маленькі кульки завбільшки з кришечку від пляшки з-під пива кольору слонової кістки.

На підлозі лежить килимок овальної ж форми кольору брудного піску з геометричними малюнками всіх відтінків сірого. На килимку стоїть дерев’яний стіл у стилі бароко з мозаїчними вставками. На столі — гіпюрова серветка, яку складено з різнокольорових троянд, вив’язаних гачком, лимонного, фіолетового та рожевого кольору. На цій серветці стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню ціну якої свідчить «срібло», що майже все облізло. На дні вази застигли в німому подиві ароматизовані пелюстки, які змішалися з крильцями мертвих мух.

Під стінами стоять стільці у стилі палаців Людовика XIV, червоні в опуклу золоту смугу. На тлі шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам’ятаєте) червоні спинки стільців у позументі виглядають дещо з викликом.

На стінах розвішано картини. Невідомих малярів. На одній зображені жіночі груди, у «Плейбой» вони б не потрапили ніколи, хіба тільки за умови поширення тотального голодування на всій землі; на іншій — похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замість верхівки, під «ялинкою» стоїть піп, його хрест блищить на фоні чорного одягу, як ніж в руках убивці; на третій — якась кімната (не ця, а шкода, тоді б я гепнувся у глибокому запамороченні, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалі з’їхала б із глузду. Де червона завіса? Де підлога, що кудись поспішає? Де карлик?). На четвертій — стандартна модель європейського міста. Абсолютно невідомо, якого саме. Під «Жіночими грудьми» висить гіпсовий янгол, що вчепився за стіну й ці груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що він при цьому думає. Поруч розміщено годинника у формі кленового листа з написом «Торонто». О, я там був!

В одному куті — бюст Катерини Другої, в іншому — Феміда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скріпок та один маркер. Іще тут є три світильники. Зі стелі спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якій багато пик-дзвіночків. Пики надзвичайно запилюжені. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталеві шмарклі. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жіночою хусткою в чорно-білі абстракції, можна побачити місцевого аскета — світильник у стилі Ікеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досі второпати, як його сюди занесло?

Коли Петро Андрійович нарешті з’являється, скидаючи на тонкі руки секретарки шкіряне пальто, я впадаю в прострацію й зовсім не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гірше — я не розумію, про що з ним можна говорити взагалі. Воно поруч, лоскоче «Жіночі груди». Вуха янгола червоніють від люті. «Годинник», — каже воно. «О, я бачу, ви бували в Канаді», — показую я на годинника з написом «Торонто», і ледь стримуюся, щоб не додати: «У лавці, де все продається за один долар», — тому що саме там я бачив такий годинник. Він дарує мені широку посмішку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.

Що й казати, є в мене хист спілкуватися з такими от бовдурами.

З тим же успіхом я міг розпочати розмову з «О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку» (килим); «О, я бачу, ви були в метро на площі Льва Толстого» (серветка з трояндами, вазочка); «О, я бачу, ви відвідували елітний меблевий салон?» (стільці, стіл); «О, то ви не цураєтесь візитів на господарський ринок на Петрівці?» (люстра, бра); «О, то ви знайомі з усіма цими ідіотськими малярами?» (картини). Але все це — абсолютно не те у порівнянні з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.

Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, мені знову пропонують обрати напій. Я обираю чай, знаючи, що він огидний, але маю всі підстави думати, що кавою тут я неодмінно отруюся. Петро Андрійович, мабуть, теж знає особливості тутешнього чаю, йому приносять мінеральну воду та склянку. Цікаво, чи додасть мені балів, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жіночі груди на картині.

«Знаєте, ви мені подобаєтеся». Ще б пак. «А потім — ви володієте мовами, це дуже в дусі часу, розумієте?» Я не розумію, до чого тут моє володіння мовами, і як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумію, ага. Він каже, що завтра відведе мене в одну дуже поважну державну структуру. І покаже своєму відносному приятелю. «Ми з ним іноді граємо в шахи». Мені цікаво, як він може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свій власний кабінет, мусить нудьгувати від білих і чорних фігурок, а ще більше — від білих і чорних квадратів. «Мені туди необхідно влаштувати свою людину». Він підморгує мені. Цим він дає зрозуміти, що на мене вже вдягнуто ошийника з іменною биркою. «Служити!» Вав-вав!