Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

I тоскно зiтхає…

У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.

Її фiгура нагадує пiсковий годинник. А коли вона заходить до кiмнати, всi, в тому числi i жiнки, на мить втрачають дар мови.

Саме такою жiнкою була моя подруга. Мiй вiрний зброєносець, моя золота ширма. Адже з нас двох по-справжньому фатальною була я.

Щоправда, на рахунок своєї зовнiшностi я нiколи не мала жодних iлюзiй.

Зрiст метр п'ятдесят на пiдборах i середньовiчне обличчя: крапка, крапка, закарлючка…

Та хiба в цьому справа?

Коли я пiшла до першого класу, в мене, безбарвного метелика, одразу з'явився кавалер. Вiн пiдстерiгав мене пiсля урокiв, вихоплював портфель i нiс до самого будинку. Пiсля чого я лупцювала його ним по курчавiй потилицi.

Могла зненацька залити фарбою його сорочку, замалювати обкладинку зошита, дати лiнiйкою по лобi. Додому вiн приходив зранений, мов гладiатор. I щасливий, нiби переможець. Адже муки зносив мужньо i терпляче. Бiльше того, згодом до нього приєдналося ще троє хлопчикiв, згодних страждати.

Тепер вони по черзi несли мiй портфель i пiдставляли голови пiд удари моєї «Азбуки».

Якось випадково я пiдслухала розмову вчительки з матiр'ю одного з них, що прийшла скаржитись на мене.

- I що вони в нiй знайшли? - обурювалася матуся.

- О-о, в цiй дiвчинцi є перчинка! - вiдповiла вчителька.

- Росте ж таке на чиюсь голову… - зiтхнула та.

Але нi на чию голову я не росла.

Я ж не капелюшок!

Просто цi голови мiнялися з такою швидкiстю, що я не встигала перелiчити їх. Хоча на початку вони всi належали моїй подрузi…

Моя подруга Люся - справжня красуня, але усi її чоловiки, клюнувши на неї, майже одразу переходили до мене. Але хiба в цьому моя вина?

Судiть самi…

Наприклад Славко. Познайомившись з ним, Люся перебувала на сьомому небi вiд щастя. Вона перетворилася на шматок пластилiну, з якого можна було лiпити все що завгодно.

Вiн i лiпив.

Спочатку вилiпив кiшку, i Люся покiрно скрутилась у нього на колiнах, час вiд часу видаючи солодкаве мурчання. Потiм вилiпив вухо, i Люся з благоговiнням вислуховувала рiзну маячню, що сипалась зi Славкових вуст, мов горох. Про пиво, раки i футбол… Потiм вiн злiпив з красунi Люсi нашу двiрничку тiтоньку Дусю i посилав її то за пивом, то за раками, то взагалi куди подалi…

Менi набридло дивитися на все це, i я вирiшила показати Люсi справжнє обличчя Славка. До цього моменту я ходила мов тiнь - нiчим себе не виказувала, маскувалася, так би мовити…

Коли настав час рiшучих дiй, я скинула з себе шкурку тихого ягнятка.

У той вечiр, я (як вже казала: крапка, крапка, закарлючка) перетворилася на жагучу брюнетку з низьким звабливим голосом, високу, мов Клаудiя Шифер, i пристрасну, як Кармен (принаймнi такою побачив мене Славко).

Я проспiвала бездоганною французькою кiлька куплетiв з репертуару Едiт Пiаф, поворожила Славковi по руцi, пильно вдивляючись в його очi, два рази зачепила його ногу своєю - i дурнуватий Славко слухняно стрибнув до моєї кишенi. Люся-»тiтонька Дуся» пiшла ридати до ванної. А Славко, скориставшись її вiдсутнiстю, зробив кiлька невдалих спроб поцiлуватися, за що отримав двiйко ляпасiв. I закохався до безтями.

Через кiлька днiв, на радiсть Люсi, я злiпила з того, що лишилося вiд Славка, кульку i легким поштовхом ноги вiдправила в довколосвiтню подорож. Ця кулька ще довго маячила пiд моїми вiкнами, а Люся з «тiтоньки Дусi» знову перетворилася на фатальну красуню. I зовсiм на мене не образилась.

Пiсля Славка за Люсею упадав Олег - розумний, iнтелiгентний, чемний. Вiн був пристрасно закоханий в Люсю рiвно два тижнi, доки вона не привела його до мене на оглядини.

Олега я схвалила. I зовсiм непомiтно для самої себе перетворилась на травневу зливу, зiткану з суцiльних флюїдiв. Присягаюсь: це вийшло поза моєю волею!

Увесь вечiр, погамовуючи цi флюїди, я мовчала.

Але вони були такi потужнi, що, провiвши бiдолашну Люсю додому, Олег повернувся до мене з квiтами i пляшкою шампанського i, нiби продовжуючи розпочату розмову, сказав: «Так що ви там говорили про Маркеса?».

Вiдбивати Олега у Люсi не входило в мої плани - вiн вiдбився сам. Люся не образилась, бо звикла. Але ще довго повторювала, як та матуся мого однокласника:

- Ну що вони в тобi знаходять? Я ж красивiша!

Нарештi у Люсi з'явився дiйсно гiдний кандидат - випускник Iнституту мiжнародних вiдносин. З ним Люся розквiтла i стала схожа на топ-модель.

- Ну вже цей на тебе i не гляне! - впевнено заявила вона.