Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

- I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…

Чоловiк наморщив чоло:

- Дивно… Не помiчав…

- А що, не личить? - з викликом запитала Жанна.

- Та нi… - пробурмотiв чоловiк. - Личить, тiльки надто коротка…

Вiн хотiв знову втупитись у газету, але несподiвано наштовхнувся на ще одне «вiдкриття»:

- Ти знову пiдстриглась?

- Нi. Я давно вiдпускаю волосся…

- Але ж я бачу - чуб став коротший, - не здавався чоловiк.

Жанна мовчки знизала плечима.

Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:

- Ти якась руда стала… Пофарбувалась?

- Любий, я завжди була рудою! - заспокоїла його Жанна.

- А-а… Ну, так… - сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: - Дивно…

Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!

Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, - прискiпливо й уважно.

- А цей браслет на тобi звiдки? - пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.

- Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля! - обурилася Жанна.

- Невже?!

Його здивування було щирим.

Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.

- Як вони виросли! - розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю. - Ти помiтила?

- Звiсно, любий! - вiдгукнулася Жанна, - А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…

Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина - «її навiть непомiтно»…

Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.

Життя продовжувалося i було прекрасним!

Ось вiн iде - i все!!!

Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.

Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi - з легкою поволокою.

Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…

Хода - вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.

Ось вiн iде.

Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!

Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).

Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.

I думаєш: ой, лишенько яке…

Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!

I думаєш: дякувати Богу - проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»

Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок розв'язався…»

I все. Обирай будь-яку. У всiх колiна тремтять i серце зупиняється.

Вiн i обирає. Звiсно ж, ту, що «з ногами», мiнус - енциклопедичнi знання, плюс - зрiст, вага, об'єм… Майже, як у магазинi «Одяг з Європи», той, що на кiлограми продають.

I ось сидить цей красень у кав'ярнi, оцiнює прискiпливим поглядом, дiстає, звiсно, сигару i промовляє: «Коли я востаннє був на Амазонцi…», або «Корида в Португалiї, знаєте, має свою специфiку…», або «А на Гаваях пиво краще…».

I розумiєш, що «ой, лишенько яке!», i стара пiсенька в головi крутиться: «Зачем вы, девушки, красивых лю-ю-ю-бите?». I хочеться встати i сказати: «На все добре!» або ось так, гордо: «Не знаю, як там на Гаваях - не була…» Але ноги, мов ватнi, й очей не вiдiрвати: такий красивий чоловiк поруч!

А головне - хочеться i тут бiля нього сидiти, i водночас до подруги зiрватися, щоб швидше розповiсти: «Вiн такий… такий… Ну, ти фiльм «Огнем i мечем» бачила?! То вiн - копiя Богун-Домогаров! Викапаний!»

I заздалегiдь знаєш: поспiвчуває! Адже її Василь - звичайний. I сорочка у нього застiбнута на всi ґудзики i краваткою пiд комiром туго пiдв'язана - не продихнути, i додому вiн вчасно приходить - кому вiн потрiбний? I шнурки у нього завжди в порядку - комар носа не пiдточить! Нудно…

I поки мучать тебе цi аргументи за i за-2, вiн кидає швидкий погляд у люстро i так, мiж iншим, каже: «Знайомий скульптор казав, що у мене iдеальна форма стопи…».

I на цю стопу, ой, як хочеться поглянути.

I щоб шкарпетки на нiй завжди були чистi, бiлоснiжнi, мов перший снiг. I щоб сорочки - накрохмаленi, ґудзики всi - пришитi. А цей загадковий сум в очах здається голодним блиском - борщу б йому домашнього та з вiдбивними!

I розумiєш: все! Сiла таки на дiжку з порохом!

А потiм - як поталанить. Якщо щовечора до нього з «вогнем»: «Де був, з ким, а ну дихни!» - вiдчалить твiй «бiлий теплохiд».