Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш - заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-джентльменськи.
Але я не втекла…
Я взагалi не люблю задкувати, коли рiшення прийнято…
*
Ми нiколи не шукали одне одного. Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я вiдвозила документи, але бiльше не пригощав червоно-чорним портвейном. А я поки що вирiшила не помирати.
Тепер ти був для мене архiпелагом. Менi здавалося, що кожна станцiя метро - це столиця острова, з усiх бокiв оточеного водою. Я виходила на кожнiй, робила кола i знову поверталася пiд воду - в особливий запах, напiвтемряву i прохолоду метро. Всi, хто приїжджає сюди, полюбляють кататися на ескалаторах - на цьому восьмому дивi свiту туди-сюди, i спостерiгають, як назустрiч пiдiймаються чи спускаються тисячi людей з однаковим виразом обличчя.
Певно, я гаяла час…
Ти спробував дати менi шанс i звернувся з iншою пропозицiєю: «Дiвчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблi Вiрського?» I тут же запропонував у ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирськiй. Чомусь ти весь час намагався звести мене на ту кручу…
Хотiв скинути? Чому?
Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.
I ти це вiдчував.
I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…
Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в крихке старовинне камiння.
Тепер я чула твої дзвони…
I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.
Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.
*
Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…
Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що, мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.
Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…
Як я могла пробачити таке?
Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.
*
Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi - так як має бути, коли ще немає любовi, але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).
Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.
Ланцюжки вогнiв нарештi приводили туди, куди не можливо дiйти без любовi. Я почала чути, як ти дихаєш i чим пахнеш. А мої нiчнi квiти, без яких я себе не уявляла, за словами Ерiха Марiї Ремарка, «пахли крадiжкою» i фарбами, i березовими бруньками, i мокрим асфальтом, i кавою, яку чомусь продавали в лазнi на Малiй Житомирськiй…
Я навiть змирилася зi страшною металевою тiткою, що здiймає щит i меч над мостом Патона, i думала, що якби мiй дiдусь багато рокiв тому, перепливаючи в тому мiсцi Днiпро, побачив таку залiзну жiнку, вiн би, певно, дуже здивувався…
Ти обертався до мене зi священним скреготом, спроквола, i майже сам того не бажаючи. Адже ось так, навпомацки торкаючись долонями твоїх мурiв, я - можливо i випадково! - натрапила на потаємний, ледь помiтний важiль, i ти важко заворушився, струшуючи з себе тисячолiтню пилюку. Ти повернувся i прочинив дверi.
Читать дальше