Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Коли Петро з лікарем повернулися до “бобика” за тілом водія, у натовпі заголосили ще сильніше. Кучеренчиха вже вибігла і, побачивши чоловіка, впала на землю непритомна.

Бунчужний упіймав за комірець хлопчика, що крутився біля машини, заглядаючи.

- Знаєш де парторг живе?

- Любченков? Аякже! - з готовністю відгукнувся той.

- Біжи туди і скажи, щоб Антон Якович негайно їхав сюди, пойняв? Скажеш, голова помер…

Хлопець зробив великі очі і, пишаючись великою відпові-дальністю, прожогом помчав вулицею.

Микола Панченко у приймальному відділенні остовпіло роздивлявся мертві тіла. Його обличчя було живим втіленням розпачу.

- Що ж це робиться, га? Три трупи за день!

- Миколо Петровичу, - Бунчужний, як і всі селяни, відчував до лікаря велику повагу, тому звав його по батькові, не зважаючи на молодий вік. - Як ви гадаєте… хто… чим це їх?

Панченко істерично смикнув плечима.

- Чорт його зна! Схоже на те, що їх просто задушили! “Якби це справді було так!” - додав він про себе.

У Петра похололо в животі. “Задушили. Значить, це справді хтось… хтось задушив…” - То ви думаєте, що це вбивство?

- А що мені думать? Завтра відправимо їх до райцентру, там розберуться. І справді, хай самі розбираються, я ж урешті не патологоанатом!

Петро не зрозумів останнього слова, але те, що в райцентрі розберуться… А як же! Якраз і розберуться, що голову задушив він, Петро Бунчужний. І все. І молися, аби “вишки” не дали. Правильно - їм аби справу закрити…

- А як ви гадаєте, Миколо Петровичу… чи не подумає хто часом, що це я їх, ну, тобто, я ж їх знайшов…

Микола підвів на тракториста здивовані очі:

- Ти? А тобі воно нащо вбивати?

- Так це ж не я! Чесне слово! От чим хочете клянусь!

Микола відмахнувся, як від мухи:

- Не мороч мені голову. Не вбивав - ніхто тебе не зачепить. А от мене… - він шморгнув носом. - І взагалі, йшов би ти звідси, без тебе мороки вистачає.

Петро повільно вийшов на ганок. Юрба біля лікарні ще збільшилась - здавалося, зібралось все село. Люди збуджено перемовлялись.

- А Вітьок, він же якраз до Галки ходив, а ви хіба не знали?

- От бачите, як їх разом…

- Казала ж я їй, люди добрі, казала - не ходи одна!

- Це хтось із ревнощів, не інакше. Щоб і його, і її…

- А голову за що?

- Свідка прибрати. Вони завжди свідків прибирають.

Сутінки вже перетворювались на густу темряву, коли нарешті з’явилася ідеологічна допомога - під тополями зупинився чорний парторгів “жигуль”. Товариш Любченков, ні на кого не дивлячись, пробіг до лікарні та міцно зачинив за собою двері. Петро, що стояв поруч, почув вигуки, потім заклопотаний голос лікаря, тоді - кволий і переляканий - партійного вождя. Хвилин за десять блідий Любченков з’явився перед людські очі. Він намагався триматися бадьоро, але губи сіпалися і пальці рук дрібно витанцьовували, визираючи з довгих рукавів сорочки. Парторг прокашлявся та набрав повні груди повітря:

- Таварі-ш-чі! Прошу вніманія!

Натовп замовк. Десятки похмурих облич обернулися на звичний заклик.

- Таварішчі! Нас пастігло бальшоє горе… Лютий ворог наньос нам свой підступний удар, - спочатку Антон Якович підшукував слова, але з кожною фразою голос його ставав дедалі впевненішим, він немов підзаряджався від загальної уваги. - Пагіб наш прєдсідатєль. Пагіб як герой, на баєвом пасту. І в цей скорбний час ми должни єшчо тєснєє сплатітца навколо радной камуністічєской партії…

Любченков говорив, наче заздалегідь готувався. Про те, що треба бути пильними, про ворога, який не спить, про ЦРУ, про шпигунів, про ворогів радянської влади, що тільки й чекають слушної нагоди, аби випустити свої пазурі, а потім чомусь про куркулів. Він вправлявся хвилин зо двадцять й під кінець став настільки впевненим у собі, що майже кричав, клянучи імперіалістів.

Юрба схвильовано мовчала. І тут наперед виступив дід Василь. Він підійшов до парторга та став просто перед його обличчям, заступаючи громаду. Кілька секунд старий спостерігав, як Любченков вимудровує черговий епітет, а тоді махнув рукою:

- Годі, Антоне! Набалакався вже!

Любченков проковтнув недоказане слово.

- Ти ці байки не нам розкажеш, а Господу Богу на Страшному Суді, - старий не на жарт розлютився, і голос його бринів, розлітаючись навкруги. - Це ти, курво, писав, щоби закрили нашу церкву! Це ти і вся ваша банда боролися з релігією! Це ви розриваєте могили! Мало вам живих? До мертвих вирішили дістати?

- Дєд, ти шо? - ошелешено закліпав парторг.