Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Це була містична картина - маленька жіноча фігурка входила у воду величезної ріки, і дерева з країв затоки схвально кивали зеленими головами. Я замилувався і під таку елегію навіть поринув думками кудись далеко, коли раптом з води пролунав розгублений дівочий зойк.

- Юрку!

- Що трапилось? - Я підстрибнув з простирадла і, здійнявши купу бризок, миттєво опинився поруч.

По дівочих стегнах стікали до води червони цівки.

Олеся лежала під деревом вся бліда і безпорадно дивилася на мене. В сумках не знаходилося геть нічого, що могло б зарадити у такому випадку.

- Здається, треба холод на живіт покласти, - голос дівчини тремтів, і в мене боляче кольнуло серце.

Я знову збігав до річки, намочив футболку, обгорнув нею дівочі стегна. Вода була теплою і більше нагадувала бульйон. Навряд чи такий компрес міг дати якусь користь, але нічого холоднішого не знайшлося.

- Ну як?

- Не знаю, - дівчина була в повному розпачі.

- В тебе щось болить?

- Не знаю.

Великі краплини сліз котилися з Олесиних очей, і я зовсім розгубився.

- Зачекай. Не плач. Зараз щось вигадаємо. - Я кинув оком навкруги.

Дерева оточували затоку щільною стіною з трьох боків, а з четвертого був Дніпро. І жодного натяку на людей, і жодної надії на допомогу.

Я схилився над дівчиною.

- Ти полеж трошки, а я оббіжу берег, може, хтось все-таки є. Тримайся.

Я намагався не дивитися у розгублені Олесині очі, бо й сам був на межі повного розпачу. Які шанси, що поруч відпочиватиме ще хтось? Насправді дуже невеликі, особливо у будень. Сюди й у вихідні мало хто з киян діставався. А якщо я нікого не знайду, що тоді?

Я продирався крізь кущі, відганяючи від себе подібні думки, але вони вперто поверталися.

Що це може бути? Та все, що завгодно. І я теж молодець - треба було втриматися, а не скакати, наче жеребець.

Скільки не намагалися очі, вони не могли вхопити навкруги жодної людської постаті.

Що ж тепер робити? Може, поки збігати до дороги? Це кілометрів шість. За півгодини дістанусь. Дай Боже, когось зловлю. Хоча, машина сюди не проїде - хіба джип якийсь. Чи хай просто повідомлять у лікарню, може, у них санавіація є. Не може ж такого бути, щоб отак людину покинули.

Коли я повернувся на галявину, Олеся лежала, закривши очі, біла як крейда. У ямках біля очей застигли прозорі крапельки сліз. Я обережно торкнувся дівочого плеча.

- Ну як ти?

- Гірше, - вона майже прошепотіла це, не відкриваючи очей.

Я збігав до води поміняти компрес. Футболка вже теж просякла кров’ю. Холодні мурашки пробігли моєю спиною. Боже мій!

- Олесю, все буде добре. Не плач. Я щось вигадаю.

Я був далеко не певний, що це правда. Але треба ж якось підтримати, якщо не її, то хоч себе.

Дівчина щось прошепотіла самими губами, і я нахилився над її обличчям.

- Що?

- Дитина…

Господи. Яка дитина! Тут вже, здається, про дитину й не йшлося.

- Нічого, щось вигадаємо. І чого свого часу я не пішов у медичний?

Я згадував все, що колись у школі розповідали про першу допомогу. Що там при внутрішніх кровотечах? Холод. Спокій. Доставити у лікарню. Зараз я міг забезпечити тільки спокій.

Я уявив, як біжу до шосе, ловлю там машину, як ми повертаємося сюди, а Олеся лежить під деревом. Це займе не менше години - двох, а за цей час вона може вже сто разів вмерти від втрати крові…

Я губами торкнувся дівочого чола. Воно було холодне і рясно вкрите крапельками поту.

- А що коли це позаматкова вагітність? - вона відкрила очі. - Тоді в мене ніколи не буде дітей.

Не дай Боже! Якщо це позаматкова вагітність, я її до лікарні вже точно не довезу.

Я згадав малюнок у підручнику: ноші з двох жердин та вивернутої шинелі. Але ноші можна нести тільки вдвох. А одному як? Нести ззаду на спині? Навряд чи при кровотечі це можливо. Перед собою? Це тільки у фільмах класно виглядає, а реально максимум, на що мене вистачить, це десять хвилин. Тягнути по землі?

Зрозумілим було одне. Треба нести Олесю до шосе. Зав’язати з джинсів таку собі петлю, перекинути через плече і вперед. Скільки це займе часу? Години дві, точно. Але це шанс. Може, по дорозі когось зустрінемо.

А може, зв’язати з дерева якийсь пліт і на той берег? Я кинув оком навкруги. Це не джунглі. Тут нема ліан, щоби зв’язати дерева, до того ж у мене нема сокири, щоби їх зрубати. І потім, поки ми перепливемо, течія знесе нас аж до Канева.

Я знову схилився над коханою.

- Зараз, я вигадаю якусь лямку і понесу тебе до дороги.

Олеся не реагувала, і я перелякано торкнувся її руки. Ні, це здалося, просто вона квола від втрати крові.