Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

- Ось він! - виголосила Тетяна, простягаючи мені пучки.

- Хто? - я все намагався роздивитися там щось, але, крім чорної нитки, обкрученої навколо пальця, нічого не побачив.

- Як хто? Земецький! - впевнено сказала Тетяна та переможно потрусила рукою. Нитка, немов жива, сповзла з пальця та зателіпалася у повітрі.

Я ошелешено дивився на неї та на нитку, що звивалася, наче змія. Ні, це і справді була нитка, звичайна нитка, чорна та досить довга, а теліпалась вона він руху повітря.

- Не віриш? - посміхнулася Тетяна. - А подивись-но на амперметр.

Я слухняно скосив очі. СОН дзижчав, описуючи кола. І дійсно, тепер, коли ніс його дивився на куток, стрілка поводилась як завжди, зате коли він обертався до Тетяни, стрілка стріпувалася, як сполохана пташка.

- Нас теж чомусь навчили! - гордовито виголосила Тетяна, а потім замислилась. - Що з ним зробити?.. Ага!

Вона уважно придивилася до локатора, а потім вільною рукою вимкнула його. Зелена антена завмерла на місці, звук двигуна завмер, а стрілка амперметра впала на нуль. Тетяна нахилилася вперед, до антени, потім впіймала кінчик нитки двома пальцями і одним рухом просунула його у отвір на краю СОНа, того самого, що був просвердлений для зменшення ваги і завдавав стільки прикрощів бідолашним студентам. Впіймавши нитку з того боку, Тетяна миттєвим рухом зав’язала її на один, а потім для певності на другий вузол. Губи її при цьому ворушилися, немов примовляючи щось.

- Отак-от, - відхилилась вона, задоволено оглядаючи зроблене. - Сиди тепер тут.

А потім обернулася до мене.

- Миколо, божечки, ти порізався? У тебе ж кров!

Додому тоді ми дісталися без пригод.

Професор Земецький відтоді більш не читав у нас лекції і на лабораторних не з’являвся. Про нього переповідали якусь дивну історію. Буцімто він підробляв потроху нічним вахтером, і якраз тієї ночі лишився у зміну. Знічев’я забрів до лабораторії та в темряві перекинув на себе антену. Ще й не просто перекинув, а заплутався в ній так, що довелося зваркою вирізати. При цьому поламав собі все, що можна поламати, та після лікарні вирішив до інституту не повертатись, а піти на давно заслужений відпочинок.

А ми з Тетяною склали іспит на слабеньку трієчку та на радощах вирішили побратися. Щоправда, я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувать, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце.

А вона із задоволенням таку обіцянку дала.

- Сонечко моє, я хочу тобі щось сказати. - Олеся притулилася до мене своїм ніжним тілом і зашепотіла у самісіньке вухо. - У нас буде маленький.

Я аж підстрибнув на місці. Прямо в моє обличчя святим поглядом мадонни дивилися сині-сині ясні очі.

- Коли?

Олеся засміялася щиро і дзвінко. Я повільно видихнув, полічив подумки до десяти і як міг по-батьківському пригорнув дівчину до себе. Вона навіть з обіймів продовжувала уважно спостерігати за виразом мого обличчя, і я ще раз полічив до десяти, а потім посміхнувся.

- Я тебе люблю. І поцілував її у скроню.

З неба світило яскраве літнє сонечко, над Дніпром кружля-ли чайки, довкола нас не було жодної живої душі і жодних ознак цивілізації. За винятком, зрозуміло, всюдисущих електричних дротів, що проходили прямо над затокою і низько звисали з залізних високовольтних опор, немов ванти зі щогл прадавнього вітрильника - без ознак суцільної електрифікації, здається, сучасний пейзаж просто не мож-ливий.

Олеся висунула носика з-під моїх рук і трошки ображено сказала:

- Я серйозно.

Я знов її поцілував.

- Це чудово. Ти будеш мамою, а я - батьком.

Під прицілом прекрасних очей я намагався поводитись якнайгідніше, хоча в голові коїлося чортзна-що.

Ми з Олесею були знайомі більше двох років, і от уже майже рік фактично жили родиною, говорячи юридичною мовою, вели спільне господарство. Та господарство - це одне, а тут - зовсім інше. Хоча від спільного господарства часто бувають діти. Це логічно і, чорт забирай, дуже логічно. Цікаво, який з мене буде батько? В голові дзвеніло, думки чіплялися одна за одну і не могли добігти кінця. Ні, я не панікував, просто в одну мить відчув, що з’явилося щось нове, більше за мене, і що я тепер якось не сам по собі, а при ньому, хоча насправді його ще не існує. Своєрідне відчуття, слово честі, хто пережив, той зрозуміє. - І скільки йому… тобто, коли?.. - Хоч я і не зумів правильно сформулювати, Олеся проясні-шала.

- Три тижні. Навіть уже три з половиною.

- Ти у лікаря була?