Павло Шевченко - Волоцюги

Ну, все, Мартіне, здаюсь!

З нотаток професора Лютера Життя після смерті… Тепер я розумію людей, які побували в потойбіччі: вони божевільні. Бо злилися з потоком Божої волі. Я занурився в Його хвилю, я помер, потім - повернувся. Зі мною - абсолютно свідомим говорили й не говорили: словоформами, звуковою думкою, енергетичними імпульсами, інформаційними згустками, сигналами безпосередньо в мозок і тільки мій… Якась незбагненна універсальна мова Абсолюту, наповнені низькочастотним звучанням музичні паузи…

Ентоні стверджує, що повернув мене до тями хвилин за п’ять після удару хвилі, а я знаю - промайнуло хвилин п’ять і тисячі років, вічність…

Там немає часу і простору, бо ти рухаєшся водночас із потоком цього часу і простору, у полоні їхньої швидкості…

Там нічого не можна утаємничити - в універсальному світлі істини й розуміння… Усе, про що коли-небудь думав, говорив, робив…з раннього дитинства й до останнього земного часу, найменші деталі - усе як на долоні. Я сам став частинкою світла, інформаційного потоку, ні - хмаринкою, туманом… Усе було зі мною і усе ожило - усе й відразу.

Я не міг зрозуміти одного - я вмер чи живий, у якому я тілі, і від цього було якось моторошно.

Вони заспокоїли мене - протоформи мами, батька, брата, моїх учителів, друзів, знайомих, навіть мого аспіранта Вольфганга, який колись загинув в автомобільній катастрофі… вони так хотіли допомогти мені освоїтися…Відчуття, думки, пам’ять - усе стало досконалішим… Тіло - тюрма…

А потім голос спитав мене: чи любив я життя, яким жив, чи здатен на любов, кохання до жінки, не принижуючи її… Чи не вперше я говорив суто правду - собі та їм. Про своє незбориме его, чоловічу гординю, що занечищували моє серце й душу щоразу, коли жінка не віддавала того, що я очікував.

Цинізм, байдужість самозахисту - чому я так боявся щирості, світла? Про якусь хворобливу жертовну пересторогу до жінки - незрозумілого, паралельного для мене божества.

Молився - і до нестями користувався її солодким тілом, грішив, грішив, грішив, соромлячися хворобливого потягу, недосконалості, гріховності, нещирості, боягузтва, слабкості, - ніби передчасного виверження сімені, грав придумані нашвидкуруч ролі, закохувався в одну, мріяв про іншу, ту єдину, яка мені була потрібна для одноразового використання… Я кохав жіноче тіло, через нього - себе й Бога? Сексуальний екстаз - це духовна дорога до єднання з енергетичними вібраціями Творця?

Волоцюга бажань…

Як спалах, з’явилася серед видінь вона - Тетянка, моя українка-селяночка, зматерніла красуня з полоненого літа 1944-го. Ми знову на краю стернистого поля біля молотарки зі снопами пшениці.

Я, зморений неволею привид, із відчуттям вини перед батьківською землею, і вона - жінка-мати.

Для якої я був не “фрі цем”-чужинцем, а звичайним селянським парубком, її дорослим сином.

Солдатики-наглядачі з тилової частини, що відлучилися у своїх справах, наша копа зі снопів пахкої пшениці, окраєць солодкого хліба, домашній борщик у горщику… “Їж, Мартіне, ти ж такий голодний…”. Тайком прала моє лахміття, а одного разу принесла навіть коржів з маком… Я знав російську - ще від рідні передалося, та слова видавались зайвими, - тільки й заглядав у її великі сірі очі. Серед кривавого мотлоху, жахіть війни, людської ненависті та взаємопомсти вони випромінювали якусь невловиму енергію миру, надії, життя, забутого жіночого тепла, ніжності, сили.

Я ніколи не довіряв своїм внутрішнім почуттям, а тоді сталося диво - я плакав, уперше за всю війну… Від власного просвітління, людської несправедливості, тотальної неправедності земного світу. Чому я нічого не можу змінити, чому ми зустрілися в такий жорстокий час? Я готовий був розчинитися в ній, моїй жінці-богині, моєму чистому джерелі, ввійти в її єство усім своїм тілом, народитися знову.

Це сталося так раптово і природно, що ми навіть не встигли усвідомити солодку миттєвість єднання, блаженства, божественного екстазу, абсолютної втрати себе, свого “я”. Вихід за межі земного, святе та грішне - і хай буде, що буде…

Вона, взявши мене за руку, мовила: “Пішли зі мною, я покажу тобі земну світлотінь нашої донечки. Тяжко там, бо не залишилося чистої енергії в криницях приниженого степового роду. Виснажилися криниці, спустошіла земля, обірвався зв’язок…”.

Ентоні, навіщо ти повернув мене з життя до смерті?

Жителі острова сприймають довкілля переважно у трьох кольорах: океану, пальм і неба.