Василь Кожелянко - Конотоп

І тут, шановні читачі, я мушу зізнатись, що зробив вчинок, який виношу на ваш поблажливий, сподіваюсь, суд. Я глипнув на мушкет вбитого московською кулею козака, потім перевів погляд на пана сотника, він підбадьорливо посміхнувся… Тоді, любі мої читачі, я взяв до рук зброю! Так, я порушив кодекс журналіста в умовах бойових дій, панове, я не дотримався статусу безпристрасного та об’єктивного спостерігача. З одного боку — ганьба мені і міжнародний суд! Але з іншого — чи зрозуміє сутяга-чиновник з Гааги мою священну ненависть до загарбників?… За наругу, за спалені села, за поґвалтованих молодиць, за спаплюжені святині, за зневажену українську мову, за зруйновані хати, за зарізаних поросят, за зіпсований журавель колодязний, я вбив його, шановні мої співвітчизники! Хай тепер мене судять черстві судді в Гаазі, хай колесують-четвертують, але я виконав свій громадянський обов’язок перед Ненькою-Україною, — я вбив ворога, який ступив — оружно — на її святу землю! Я взяв мушкет вбитого московською кулею козака, оглянув зброю, вона виявилась заладованою, треба було лише пороху підсипати на поличку. Я зняв порохівницю з пояса вбитого козака, підсипав пороху на поличку, поправив кремінь і тоді побачив того активного москаля, що розмахував своєю московською сокирою. Він хотів організувати нову атаку на наші позиції, він був загрозою обложному Конотопу і в мене сумнівів більше не залишилось.

Я прицілився і вказівним пальцем, який звик був останнім часом лише до дорогої авторучки «Senator», смикнув за пусковий гачок. Гримнув постріл, і неспокійний стрілець на полі впав. Щоправда, шановні мої читачі, він не відразу помер, він ще з добрих півгодини корчився, спливав кров’ю, бо моя куля втрапила йому в живіт, верещав несамовито, як porcul, дуже гидко лаявся, до моїх вух доносилось «бля» та «йо», а потім вмер. Я заціпеніло стояв з мушкетом в руках і дивився на його тіло в калюжі крови, що розтеклась по вибитій чобітьми землі з прибитою травою. Кров того москаля застигала на сонці, тьмяніла і густіла, а я стояв і дивився.

— Отямся, спудею, — легко вдарив мене по плечах сотник Непийвода, — офензиву супостата відбито, час і спочити трохи.

— Як його звали? — спитав я сотника.

— Ванькой або Трішкой якимось, звідки я знаю? — здивувався сотник.

— Та я не про московина питаю, а про цього козака, — сказав я, показуючи на вбитого, з якого я взяв мушкет.

— А-а-а! Це — козак з Ніжина Оверко Посмітюха, дуже відважний був козак, царство йому небесне, — сотник зняв смушкову шапку з червоним шликом і три рази перехрестився. — Хай спочиває з Богом.

— Тебе відомщено, Оверку з Ніжина! — сказав я і перехрестив мертвого козака, а сам подумав, що шукати милосердя на вітчизняній війні все одно, що — голку в стозі сіна. Нема пощади!

…Ми з сотником спустились з валів і підійшли до майдану, де збиралась старшина обох полків, обложених у Конотопі, — Ніжинського та Чернігівського.

— Доповідайте про втрати, панове, — звелів осавулам і сотникам комендант Конотопського ґарнізону полковник Григорій Гуляницький.

Я стояв осторонь і придивлявся до цього чоловіка, від якого залежала доля міста та його мешканців, доля п’яти тисяч козаків та й моя доля, зрештою. Насамперед він відрізнявся від тогочасних полковників своїм одягом — вони, як правило, навіть у найстрашнішу спеку одягали жупани, а поверх — кунтуші. Григорій же Гуляницький, зневажаючи всі модні віяння, був у простій полотняній сорочці, поверх якої, щоправда, одягнув дорогу посріблену кольчугу зі сталевими бляшками на грудях. З німецькою місюркою на голові та шведським палашом на поясі полковник Гуляницький мав цілком европейський вигляд.

Коли коротка військова рада закінчилась і старшинам було дано наказ трохи перепочити, але не втрачати пильности, я підійшов до пана полковника Гуляницького і попросив сказати кілька слів для читачів газети «Ніч».

— Добре, пане писарю, я згоден дати інтерв’ю для вашого часопису навіть без гонораріуму, бо поважаю людей інтелектуальної праці, але перед цим запрошую вас відобідати зі мною та моїми осавулами. — Таким надзвичайно чемним, поштивим та вишуканим був одвіт пана полковника.

Ми ввійшли в будинок, що правив за штаб-квартиру пана коменданта ґарнізону. Господиня, дуже доброзичлива, гарна і ще досить молода молодиця, вклонившись ґраційно, запросила до світлиці, де був довгий стіл і дубові лави.

— Це пані Наталка Вареникова, — пошепки сказав мені сотник Непийвода. — Гарна молодиця, як бачиш, спудею, а до того ще й багата, бо тримає цілі лани землі над Сулою і має ще кам’яницю у володінні.