Василь Кожелянко - Конотоп

— Відіб’ємо атаку? — стурбовано запитую сотника Ніжинського полку Степана Непийводу.

— Йди, попе, звідси, не духовна це справа по позиціях швендяти, — з добродушним козацьким гумором, посміхаючись у розкішні вуса, каже сотник. Його вводить в оману моє вбрання: ряса спудея Києво-Могилянської академії.

Стрільці московські лише те, що називались стрільцями, а насправді були банальною піхотою, що орудувала холодною зброєю, бо стріляти як слід не вміла. Взагалі на той час у Східній Европі стріляти прицільно вміли лише українські козаки. Всі інші вояки тішились лише з того, що їм взагалі вдається вистрілити з мушкета чи аркебузи, а вже куди поцілить куля, то на те воля Божа. Українські же козаки, городові та запорожці, у вільний від бойових дій час не стільки сиділи по корчмах і вихвалялись мілітарними подвигами, скільки практикувались влучно стріляти.

Московські стрільці йшли на приступ якось неохоче, очевидно, були майже тверезими, час від часу озирались у бік табора: чи не поступає сиґнал від командуючого князя Трубецкого повернути назад. Не було такого сиґналу, тому москалі йшли, йшли приречено і понуро. Ось вони підійшли до рову, лаштують переправу з плетених тинів, які позбирали в довколишніх селах. А тепер ти знаєш, московський зайдо, звідки у простого українського селянина така ненависть до окупанта, — за той паркан з лози плетений, за витоптане жито, за порізаних курей і поросят, за випиту воду з колодязів, за зіпсований, зрештою, криничний журавель, який ти, дикуне золотоординський, побачив вперше у житті, — ось за це і ненавидить український простий громадянин російських загарбників… Ділюсь цими своїми міркуваннями з паном сотником Непийводою. Чи не так, пане офіцере?

— Годі тобі, дяку, демагогіон розводити, — каже мені пан сотник, демонструючи таким чином свою непересічну, як на той час, освіченість. — Не до риторики зараз, pro publіco bono треба дбати! — вигукує хоробрий і вчений сотник Непийвода.

Спостерігаю за ним із захопленням, до якого поволі домішується тривога: московити вже перебираються через рів, починають дряпатись на вали, а козацькі командири мовчать.

— Командире, — кричу сотникові, — чи не час вже стріляти, ворог лізе!

— Пильнуй своєї реляції, писаре, — каже сотник (ба, він вирахував мене, впізнав, що я — журналіст), — а вже іnstructіon mіlіtarec залиш мені!

І сотник Непийвода, вставши на повний зріст на самому гребні валу, рвучко змахує червоною китайкою.

Залпом гримнуло тисячі козацьких мушкетів і для москалів настав dіes іrae et calamіtatіs. Кров і мозок бризнули з їх невеликодушних грудей і дурних голів. Вони заверещали і до моїх вух долинули популярні в їхньому середовищі вигуки на означення великого занепокоєння «Йоп твайу мать, бля». Вода в рову зачервонілась від московської крови і в їх рядах сталось замішання. Чути було, як сотники їх стрілецькі почали вмовляти стрільців: «Впєрьод, пока ані пєрєзарядят руж’я, ми їх порубаєм!» Стрільці знову посунули лавою на вали. Але козаки на вогневих позиціях вже помінялись зі своїми товаришами — на місце тих, що вистрілили, заступила нова шеренга із наладованими мушкетами.

— Ба-бах!!! Тепер уже ці, що стрельнули, швидко відійшли з позиції, а на їх місці вже стояла нова шеренга з наладованими мушкетами.

— Ба-бах!!! Знову міняються козаки місцями… Я спостерігаю, як вміло керує їх діями мій друг сотник Непийвода. Це справжній командир, офіцер з блискучим вишколом, якби не XVІІ століття, я би сказав, що це абсольвент-відмінник Академії Генерального штабу, і бути йому років за п’ять-сім генерал-майором, а ще за три — генерал-лейтенантом, і так аж до генерал-полковника.

… А тим часом на підступах суцільне іnferno, пекло, словом: нападники під шаленим вогнем роблять спробу відповісти вогнем. Московські стрільці вбивають у землю свої бердиші і прилаштовують на них важкі рушниці. Зброя у них стара, не оснащена кремнієвими замками, ще ґнотова. Стрільці роздмухують ґноти, підносять їх до рушниць — грим! На валу впав один український козак: московська куля грудь його пробила о пів до другої години!

Бігме, шановні читачі, я чув, як свиснула ворожа куля і біля мого вуха, на кілька сантиметрів лівіше, і вже не було би кому писати для вас ці звитяжні рядки.

На більше московські стрільці вже не спромоглися — ще кілька козацьких залпів і атаку московитів геть відбито. Залишаючи на валах, в рову та на підступах до нього багато вбитих, стрільці відступають. Дехто несе поранених, дехто біжить, не озираючись, а дехто зготовлюється до ще одного вистрілу. Бачу одного дуже в’їдливого стрільця, який не хоче відступати, а щось кричить до своїх соратників, розмахуючи алебардою. Потім він досягає з-за спини важку пищаль і квапливо ладує її, ось він засипав у люфу порох з порохівниці, ось заладовує кулю…