Василь Кожелянко: Конотоп

Таким було сонце. Трупи були менш мальовничими, — просто лежали в різних позах мертві люди. Було чимало козаків, лежали вбиті поляки і татари, подекуди траплялись вояки іноземного строю, але більшість — дуже переважна — було загиблої москви.

Назавтра їх мали хоронити, а поки ще цього інфернального вечора я стовбичив у полі поміж трупами, як іржавий трохи загнутий цвях, забитий у нову дошку. Я стояв і питав Отця Небесного: чому так?

Відповідь ось-ось мала матеріалізуватися у червонокривавих пасмах пекельного повітря, коли я раптом побачив людей. Живих. Придивившись, я зрозумів, що людська натура за останні кілька тисяч років не змінилась, що є катеґорія осіб роду двоногих, які не мають жодного пієтету перед смертю і перед війною, і — тому їм належить поле після битви. Так, це були мародери. Двоє чоловіків козацького вигляду з мішками за плечима спритно обшукували тіла загиблих вояків і кидали в свої мішки золоті натільні хрести, перстені, коштовне каміння, яке вони виколупували з поясів, кірас та шоломів, у мішки летіли шкіряні та оксамитові гамани з грішми, перламутрові прикраси зламаних шабель і піхов, золоті ґудзики, навіть срібні підківки з чобіт…

Вони не бачили мене, бо я від встиду присів і хотів десь сховатись, вони підходили все ближче. Я ледь не кинувся тікати, зусиллям волі змушував себе залишитись на місці. Мародери виглядали на запорожців, один був ще зовсім молодим, другий мав десь років сорок. Я не хотів вірити своїм очам: запорожці, леґендарні лицарі, воїни-аскети, члени військово-черничого ордена під назвою «Запорізька Січ», професійні оборонці віри Христової, справжні українські патріоти, герої — і така брудна, не гідна ні воїна, ні християнина, справа. Мене спікав сором, який поволі переходив у ненависть: через ось таких користолюбців, позбавлених будь-якої моралі, нелюдів і не має Україна кращої долі… В мене виникло бажання взяти у когось з вбитих якусь зброю, добре, аби знайти два заладованих пістолі, але де їх взяти після битви, шаблю! — але ж вони як-не-як козаки, теж при зброї і порубають мене на дрібні кавалки перш, ніж я поясню їм, що мародерство — це не шляхетно, і за це я, чесний українець кінця XX століття, зараз їх покараю. Ха! Чесний українець кінця XX ст., — а ти хто такий, журналісте Автовізію Самійленку, що ти шукаєш тут, на полі після битви? Чи не є цей збір інформації теж своєрідним мародерством? Ні, звичайно, я порядний журналіст, я задля правдивої та об’єктивної інформації жертвую своїм здоров’ям, безпекою, тілом… Господи-Боже, як воно там?!

…Зрештою треба щось робити, вступити в бій з мародерами — вірна смерть, не вступати — все одно вб’ють, навіщо їм зайвий свідок їхнього швидкого збагачення, втікати — соромно втікати від якихось підлих мародерів — все-таки я переможець, бо теж брав участь у звитяжній Великій Конотопській битві, стояв на валах, ходив у атаку. — Що робити? Прикинутись вбитим — гріх Бога гнівити… Що робити?

Ще трохи — і я би зробив якусь дурницю і навіки би залишився на цьому Конотопському полі крови серед вбитих вороженьків, але — Бог є! Почувся стукіт копит, і я побачив, що у наш бік скаче загін — двадцять з гаком верхівців. Мародери насторожились і опустили біля ніг свої мішки з награбованим добром.

Прискакали вершники. Вдруге цього дня довелось мені дивуватись. Це були козаки, але якісь незвичні, таких я не бачив за час перебування мого у цьому жорстокому XVІІ ст. і у цьому не зовсім здоровому (знаєте, яка медицина в ті часи) тілі нечемного спудея Києво-Могилянської Академії, про одежу я вже мовчу — ряса з грубого сукна. Ці козаки були в усьому чорному — свитках, шароварах, чоботях, навіть коні у них були вороні, лише червоними (дуже яскравими, оксамитовими і шовковими) були їхні пояси і шлики, що звисали з чорних каракулевих шапок. Дивні це були козаки.

Мародери оголили шаблі і стали спиною один до одного, готові до бою. Козаки в чорному спішились, оточили їх кільцем, швидко вибили шаблі з їх рук і почали в’язати. Аж тоді мародери, схожі на запорожців, почали кричати, ми, мовляв, тут побратима вбитого шукаємо, поховати, а на вас думали, що то татари — чорні ж бо.

— Добре, тоді йдіть собі, — сказав старший з козаків у чорному, — розв’яжіть їх, козаки. Коли їх звільнили з ремінняччя, вони звично взялись за свої мішки, але відразу ж отримали по фаховому удару чеканами по своїх козацьких головах.

— В’яжіть їх ще раз, хлопці, — сказав старшина козаків у чорному, — до мішків потягнулись, отже — грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.