Василь Кожелянко - Конотоп

Дотепер мене не перестає дивувати не стільки майстерність, скільки прозірливість цього середньовічного поета. Вже тоді у жорстокому, але романтичному XVІІ ст. він своїм духовним зором побачив, що протистояння між ісламським та християнським світами буде набирати більш масштабних форм, аж поки в кінці XX століття не переросте в [14] Очевидно, редактори «Алтин-и-Кирим» ще не навчилися скорочувати завеликі матеріали так, аби це не було помітно читичам. — Вид.

Але повернемось до допиту його ханською величністю полонених московських зверхників. Надійшла черга до князя Пожарского.

— Спитай його, — лагідно звернувся й.х.в. до князя через перекладача, — чого він хоче? Що він шукає в степах України? Чом вони напали на наших друзів-козаків? Чому московський цар хоче завоювати наше незалежне Кримське ханство? Хай відповідає.

Князь Пожарский, не дочекавшись перекладу, звернувся до хана:

— Ти…

Ні, шановні читачі, моя права рука, якою обмотую голову чалмою, якою я беру Аль-Коран, якою я несу плов до рота, якою я час від часу тримаю авторучку, відмовляється вивести на папері ті слова, якими князь-гяур Пожарский звернувся до його ханської величності. Це були не слова чоловіка, хай і невірного, це було насіння ібліса, це — бризки смоли у джаганнамі, це — отруйна слина дева, що тече з його кривого рота, коли він чує світлий голос муедзина з мінарету головної мечеті Мекки, це — кал нечестивої свині, яка живе у багні, це — сеча прокаженого, це — гнила вода, яку відмовляється пити навіть скажений шакал, це — гній грішника, що заживо загниває, це — липкий бруд. Такими були слова цього невірного князя Пожарского. Це був гидкий московський мат!

Мурзи і аскери ханські затулили вуха, аби не набрати в них московської скверни, а сам хан дуже розсердився. Його ханська величність не був святенником, він був живою людиною, сам у нападі люті чи задля гумору міг вжити круте слівце, але він завжди дотримувався етикету. Хан — це особа монаршої гідности, і нікому з простих смертних, хай навіть у княжому званні, не дозволено вимовляти ТАКІ слова у його бік. Кара за це може бути одна! Й.х.в. мовчки провів рукою впоперек горла. Аскери, не відбираючи руки від вух, аби не чути бридкого московського мату, ногами почали заштовхувати Пожарского трохи подалі від ханського намету, там один з воїнів натягнув чалму на вуха і звільненою рукою, не поспішаючи, відтяв князеви Пожарскому голову… Голова котилась по траві, а язик все ще белькотів погані слова.

Більше вже нікого з полонених воїни ісламу не страчували, а князь Львов через декілька днів помер сам, хворий був.

P.S.Дехто з істориків, описуючи страту князя Пожарского, стверджує, що цей зухвалець, крім матюкати й.х.в., ще й плюнув Мухаммед-Гірею ІV межи очі, отож, я як очевидець засвідчую: не було цього, не було тому, що бути не могло. Щоби невірний гяур плюнув на мусульманського монарха, та того Аллах (хай славиться ім’я Його) би не допустив. Тому — не було.

Мушу зазіхати на лаври Данте та Івана Петровича Котляревського, бо я теж з літературною метою відвідав пекло. Я певен, що не зумію — та й не берусь, бо кому це потрібно? — описати похмуре місце так, як це зробили згадані класики, але хочу внести кілька зауваг. І перша з них така: в пеклі нема грішників. Відповідно друга заувага звучатиме так: в пеклі нема чортів. Само собою зрозуміло, що третя заувага мусить бути такою: в пеклі нема нічого. Майже.

Лише — багрове сонце і тисячі, десятки тисяч трупів. І — тиша. Тиша після гарматного грому, вереску поранених та войовничих вигуків, притаманних кожній великій битві, сприймалась як щось протиприродне. Тому жах просто таки фізично струменів у цьому вечірньому повітрі, зафарбованому в багрове величезним сонцем, що поволі заповзало за обрій, нездорово розпухле, воно було схоже на дебелого багатого козака, який чомусь вирішив випити всю оковиту в Гершковій корчмі, а коли допився до межі людських сил і став схожим на перестиглий заморський овоч — помідор, тоді поволі випхався з корчми і теліпався у напрямку свого дому в Конотопі.