Василь Кожелянко - Конотоп

Я даю собі чіткий звіт, що ризикую накликати на себе страшні нарікання з табору наших жовто-блакитних націоналпатріотів, але зараз я почну ламати стереотипи. І роблю це, перефразовуючи ільф-петровського персонажа — нечистого на руку Берлагу, не в інтересах правди, а в інтересах істини. Бо вона, істина, змушує писати правду. Тим більше, коли автор цих рядків усе бачив на власні очі. Так, ласкаві добродії, я там був і бачив увесь хід так званої Великої Конотопської битви. І хай патріоти зі Спілки письменників у черговий раз оголосять мене українофобом і брудознавцем, але не можу поступитися принципами вільної журналістики і свободи слова, тому відкрию справжню суть т.зв. ВКБ.

Перш за все необхідно визнати: справді в районі міста Конотопа навесні і влітку 1659-го року велись певні бойові дії з участю полків українського реєстрового козацтва, російських стрілецьких частин та дворянської кінноти, запорожців, польського континґенту та татарської орди. І справді угруповання під орудою гетьмана Івана Виговського завдало нищівної поразки російським силам. Це історичний факт, який навіть при бажанні не зіґноруєш.

Але чи була це епохальна «Битва народів» з контексту національно-визвольної боротьби, коли горді, незалежні народи (українці, поляки, татари та інші) об’єдналися у свободолюбиву коаліцію і дали відсіч зажерливому аґресору — великоросійському імперіалізму, як це подають дуже національно стурбовані щироукраїнські історики та публіцисти? Чи був це вияв української національної самоідентифікації в намаганні протистояти набираючому силу великоросійському імперському шовінізму? Чи, може, це, вдавшись до теорії етногенезу покійного дивака Лева Гумільова, молодий етнос (і це про українців -?), отримавши пасіонарний поштовх, змагається за свій життєвий простір? А може, це була справедлива війна, яку жертва аґресії веде проти аґресора?

Ні, ласкаві добродії, це не було ні перше, ні друге, ні третє, ні навіть четверте, хоча й факти свідчать, що експедиційний корпус (у даному разі російський) вів бойові дії на чужій (тут — в Малоросії) території. Це була звичайна феодальна «розборка» між сюзеренами і васалами, яких доволі траплялося у Европі тих часів. А був це, нагадаю, XVІІ вік! У ті часи, смію запевнити, питання національної самоідентифікації не поставало настільки, що нормою вважались війни, сказати б по-теперішньому, франко-французькі, італо-італійські, німецько-німецькі і т.д. Якщо пруський король воював, скажімо, з курфюрстом Саксонії, то це була цілком моноетнічна війна, але це була війна, тому правилом хорошого тону вважалось взяти місто противника, вирізати у ньому всіх мешканців, розграбувати кірхи, до яких у себе вдома ходиш молитись, повісити священиків, а потім геть усе спалити. Під час релігійних воєн у Франції французи-протестанти закликали на поміч історично своїх заклятих ворогів — німців, але протестантів, тоді як французи-католики не гребували допомогою із закордону (з католицької Іспанії). Питання нації було дуже несуттєвим, аж до того, що піддані наймогутнішої на той час у регіоні Оттоманської імперії не знали, що вони «турки» аж до революції Кемаля Ататюрка.

Був володар, а в нього — піддані та територія, які не завжди, а у тому XVІІ ст. майже ніколи, не відповідали нинішньому розумінню національно-історичного права.

Час від часу якийсь володар йшов війною на іншого володаря з цілком буденною потребою — трохи погромити його, зібрати контрибуцію зі взятих міст, витоптати посіви, порізати підданих суперника і — що конче необхідно — втяти собі шмат його території. До самого супротивника він ненависті не має, якраз навпаки, називає його «брат наш король шведський» (французький, саксонський, баварський, польський etc), і коли бере його в полон, то дає в його честь у похідному наметі бенкет. Васалам такого володаря належало постачати військо і припаси для війни (живу силу і техніку по-сучасному), а також самому йти та виявляти мілітарну доблесть і звитягу. І етнічні моменти в сув’язі «сюзерен-васал» ніколи у ті часи не відігравали будь-якої помітної ролі. Часом якусь роль грало віросповідання (конфесіональна приналежність). Але на загал вирішальним чинником було — беззастережна відданість васала сюзеренові.

Час від часу васал повставав проти сюзерена. Коли бунт зазнавав невдачі, ця подія якось губилася в анналах історії, а коли заколот вдавався, його називали національно-визвольною війною. Наприклад, селянсько-козацькою війною українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом Богдана Хмельницького.