Василь Кожелянко - Конотоп

Третя копія цієї дати «28 червня» — відома усім — День Ще Не Спотвореної Поправками Конституції України.

Тому того ранку 28 червня 1659-го року я, перебуваючи у штабі гетьмана Виговського, відчув, що стаю свідком Історії. Великої Історії. Мало того, шановні читачі, я став не лише свідком, а й певним чином учасником тієї Історії. Тепер уже тут, в 1999-му році я можу зізнатись: так, я брав участь у бойових діях тієї україно-російської війни на боці… само собою.

Отож за тиждень до цієї, що має бути вибита золотом на мармурі, дати «28 червня 1659 року» мене закликав на ланч комендант обложеного Конотопа полковник Григорій Гуляницький.

— Вип’єш, пане письменний, горілки? — для годиться спитав мене полковник.

— Чому б ні, — скромно відповів я, і ми віддали належне скромним, але поживним стравам та напоям. Не зважаючи на облогу, ланч був поданий за всіма тогочасними правилами: чотири сорти горілки в куманцях та штофах, галушки, каша з саламахою, сало варене, сало по-мадярськи, сало солене, сало буджене [2] Зважаючи на стан облоги, отець Домонтій дозволив козакам не дотримуватися посту. , огірки зелені, на десерт — вишні і гарбузове насіння. Вже тяжко ставало з хлібом і замість пухких, як груди пані Наталі, книшів, ми гризли сухарі, розмочуючи їх у кухлях з узваром. Після спожитку пан полковник витер вуса, набив люльку і почав здалеку:

— Знаю, пане, що ти тут не жеби оружно собі славу здобувати, а жеби каламарем та гусячим пером на пергаменті паперовому фіксувати чин мілітарний, яко ж воно водиться у християнського народу — аби-с для нащадства правду без олжі та словесних дармовисів вкарбувати у книзях великомудрих. Але ж чув, водночас, що не суть ти, пане студений обсерватор, а вельми пристрасний суть козак, бо ще раз завважу, чув, як ти тамтого кацапа відправив у ліпший світ, але мислиться мені, що тамтой окупаційний кацап потрапить не у рай, а таки в ад-шеол, суть пекло, бо що він шукав тут, у нашій славній Україні? Прийми, пане, ще чарку калганівки і я буду далі eloquentіo тримати… Отож-бо, пане Самописцю, ти не є чужд на цім полі крови, і тобі не вшистко єдно, чи дістанемо ми вікторію, чи, не допусти Творче, — конфузію. За це тобі, писче, воздасться у суверенній Україні, як каже миргородський писар Гоголь-Янівський, — усіх гараздів і хліба в пропорції. А від жонду українського, може, й медаль…

— «За відвагу!» — каюсь, шановні читачі, не стримався я.

— За відвагу, писаре, за відвагу, але ще одна чарка шафранівки наблизить нас до суті нашої преприємної діалоги.

— До суті, пане полковнику, до суті…

— Знаю, пане письменний, що, за велінням твого ремесла архівченого, ти би хотів мати іntervіew з ясновельможним гетьманом всія України, командувачем Збройних сил нашої молодої Держави паном генералом Іваном Виговським, так чи не так?

— Так!!!

— Понесеш вельми важну relatіo ясновельможному?

— Так!!!

— Бо знаєш, пане писарю, наші фельд’єґері можуть потрапити в кігті супостата, а ти цево, звання ніби духовного, та й по-кацапськи, кажуть, вмієш, як московит. Вручиш ясновельможному relatіo, оце вже й наблизишся до нього…

Таким чином після обложеного Конотопа я опинився у штабі гетьмана-генерала Івана Виговського.

Отож вранці 28 червня 1659-го року я стою серед оточення гетьмана Виговського у його військовій ставці на пагорбі біля Соснівки. Наші війська — українські полки та союзники, — вишикувавшись у бойові шеренги, вирушили в напрямку Соснівки. Я бачив, як йшли українські полки — рухався, мінився на сонці червоно-малиновий потік козацьких шликів на папахах, а над потоком цим стримів ліс списів з різнобарвними значками, йшли польські жовніри у шапках з пір’ям, їхали верхи польські «крилаті» гусари — що поробиш, ще років десять тому в українців не було затятіших ворогів, ніж польські гусари з пір’ям за спиною, а тепер — союзники, йшли піхотні батальйони німців, це — професійні вояки, ландскнехти, кондотьєри, їхали верхи кіннотники з волоської хоругви, йшли чоти сербів, теж союзники, — і вояки добрі, і віри небусурманської, як інші союзники — кримські татари: кіннота під орудою самого хана Мухамед-Гірея ІV-го вирушила у напрямку Пустої Торговиці.

— Коня мені! — крикнув до свого джури гетьман Виговський.

Я зрозумів, що ясновельможний мав намір перебратись ближче до бою, що ось-ось мав розпочатись, і, розштовхуючи сердюків, підійшов до гетьмана.

— Ваша ясновельможність…

— Чого вам, пане письменнику? — нервово перебираючи прикраси дорогоцінного каміння на гетьманській булаві, заткнутій за темно-синій шкіряний пояс, спитав гетьман.