Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Зранку повертаюся до себе. Не треба більше з нею бачитися, бо такі стосунки затягують. Обов'язково зустрітися з Лідою. В університет приходжу на другу пару, але записувати за лектором — ломи, тому розгортаю том класичної прози Далекого Сходу й читаю. На перерві біжу на третій поверх, де знаходиться Лідина кафедра, але її в кабінеті немає. В розкладі факультету іноземних мов бачу, що в неї буде третя пара. Чекаю під аудиторією, хоча раніше вона просила, аби в університеті нас разом менше бачили. Студентки заходять в аудиторію, я розглядаю їх, є кілька симпатичних курвег, можна було би до них під'їхати, познайомитися, а якщо вони з общаги — прийти в гості або запросити до себе (щоправда, нема чим їх пригощати). Якщо вони люблять літературу, я готовий триндіти з ними про літературу допізна, якщо філософію чи іншу хріновину — також (з обов'язковими цитатами з Августина чи Гуґо де Сен-Віктора). Боже, який я наївний! Судячи з їхнього вдоволеного, самовпевненого вигляду — навряд чи цих кобил цікавить теологія і містика (зрештою, мене це також мало цікавить). Дзвінок на пару. Коридори поволі порожніють, лише викладачі з хвилинним запізненням поважно повзуть до своїх аудиторій. Нарешті я помічаю Ліду, це навіть добре, що ми розмовлятимемо без зайвих очей, які потім пускатимуть плітки. Вона йде по коридору й дивиться на мене. Погляд твердий, безжальний, непорушний. Ніяковію перед нею такою. Вітаюся. Ліда легко киває головою, але не спиняється. Гукаю її, підходжу. Вона обертається і запитливо дивиться. Говорю, але замість голосу з мене виповзає перелякана, невпевнена хрипота, я кажу їй, що не можу без тебе, що я пропадаю, Ліда, я люблю тебе, лише тепер це розумію, коли втрачаю ґрунт під ногами, Ліда, подивись на мене, я ніколи не хотів для нас нічого поганого, я, я, Господи, Ліда, допоможи мені. Вона враз стає роздратованою, обличчя напружується, губи стискаються і випалюють, щоб я дав їй спокій, що я дешевий і дурненький шмаркач, який ще нічого в житті не розуміє, що, врешті-решт, її чекають студенти. Вона йде до аудиторії, і з відчаєм у голосі я гукаю, що на днях прийду. Ліда спиняється, її чорні брови легко підіймаються, і вона робить крок назустріч. Т-так, каже владним, педагогічним тоном, щоб я тебе більше не бачила, якщо прийдеш — боюся, що пошкодуєш. Вона покидає мене, я повільно сідаю на підлогу під стіною. Невже — кранти? Материк дрижить під ногами, голова крутиться, кров завмирає, падає небо. Мені настільки хріново, що я не хочу нікого бачити і чути, на всіх парах чемчекую додому, щоб упасти на ліжко і все забути, бо мені більше нема куди подітися. Сьогодні я піду до неї. Якщо біля її подвір'я стоятиме машина Валєри — спалю її нах... В общазі знаходжу Деку, він давить на масу в кімнаті у Юлі, кліпає сонними, як у кролика, очима, і цим ще більше роздратовує мене.

«Дека, мені треба селітру, порох, бензин і купу сірників».

«Ти задовбав».

«Дека, я в натурі. Сьогодні».

«Ну...»

«Без «ну». Сьогодні».

Він підводиться з ліжка, солодко потягується, повільно одягає штани і врешті погоджується, але не обіцяє, що все необхідне знайде до вечора, можливо, прийдеться один-два дні почекати. Я почекаю, якщо така біда. Після того, як умивається, чистить зуби і ставить чайник на електроплиту, каже, що бачив Таню, вона ображається — давно до неї не заходимо. Добре, на днях провідаємо, але ти мені знайди те, що треба. За вікном похмурішає, захмарюється, зривається вітер, небо прориває важкий, шквальний дощ. З безнадією дивлюся на це, бо така раптова зміна погоди й похолодання мені не на руку. Дека каже, що ось і гаплик теплу, така осінь буде аж до зими. По підвіконні прискореним темпом тарабанить дощ, нині навряд чи висуну з общаги носа, не маю парасолі. Ми п'ємо чай, триндимо, так минає година. Дека каже, що кілька пачок патронів від «макара» бачив удома в знайомого студента-баяніста, він живе недалеко, у хрущовці відразу за музпедом, його старий — капітан у місцевій військовій частині, а патрони, мабуть, запаси з радянських часів, так от, той баяніст умні книги збирає, дипломну пише з музичної естетики чи іншої туфти, можна буде йому потрібну книгу підкинути. Я кажу, що подарую йому «Філософію мистецтва» Шеллінга, бо кращого поки нічого не маю, за дві пачки патронів — канає? Дека позіхає, що з ним перетре. Пауза. Баяніст хрєновий; і чого в баяністів, бляха, є патрони, а в мене нема? І на фіга баяністам патрони? Його ж баян від них краще не гратиме. Дека запитує, чи буду хряцати. Звичайно, що буду, зранку ні хріна на кишку не кинув, від голоду — дикий підсос, а ти думав, чайочком відмажешся? Дека усміхається, висипає на сковорідку вчорашню варену картоплю, ложкою згрібає її в одну купу і збоку вибиває два яйця, які одразу починають смачно шкварчати.