Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

«Віталя, — усміхається Вічний Студент, — ти розслабся, тут всі свої, потягни нормально». Він простягає мені нову забиту цигарку, і я закурюю. Тернопільський штемп починає чірікати про літній відпочинок у Судаку, а Вічний Студент без причини гигикає і каже: класно.

«Там, карочє, такі кабили, на, шо просто ховайся, наш номер гудів, на, як вулик, а Паспарту тільки гнив, на, дайте, уроди, поспати, а то загнуся».

«Класно», — знову гигикає Вічний Студент.

Від згадки про Паспарту в мене починається мандраж. Я не можу повірити, що мене так випадково й просто знайшли; його ж відморозки як дізнаються — відразу приїдуть.

«Зємєля, а ти знаєш Паспарту?»

«Нє».

«Серйозний пацан. Таких мало лишилося».

Да, думаю про себе, таких недоношених, дякувати Богу, і справді сьогодні мало. Потім він розпитує в мене, що тут роблю; він глибоко затягується і знову пристає; ти, тіпа, вчитися приїхав? да? так далеко? я би ніколи... Потім він мовчки час від часу зиркає, повільно оглядає мій одяг. Мені здається, що в його очах народжується недовіра. Значить, скоро все припиниться і стане на свої місця? Паспарту (і його папа — Патра) рано чи пізно про мене дізнається. Скільки в мене є ще часу? Три дні, тиждень, місяць? Одна думка, що той даун припхається з мого минулого аж у Ніжин — у реальність, в якій я хочу розпочати нове життя, — мене просто вбиває. У цьому криється дика несправедливість: страждати від власного минулого у власному майбутньому. Мені треба їхати додому, щоб усе, що має статися, трапилося там і більше ніде; минуле треба повернути минулому. Залишилося дочекатися слушної нагоди, дістати гроші й купити квиток на потяг «Москва—Львів».

«Чьо потух, зємєля?» — здригаюся від неприємного голосу, кисло усміхаюся, все нормально. Вічний Студент каже, що пора йти, вони прощаються зі мною і підіймаються на дев'ятий поверх, де, мабуть, залишаться в дівчат на ніч. Повертаюся в рідну кімнату і лише тепер відчуваю, як сильно тремтять руки, вони ніби перестають мене слухати і діють за власною волею.

«Тобі на нас насрати!»

«З чого ти взяв?»

Батько обурюється ще більше, матюкає мене як тільки вміє, від його збудженого, грімкого голосу в слухавці страшенно тріщить. Не хочу сваритися, бо йому залишилося недовго. Кажу, що скоро прищу, але він різко відрубує: поки я живий — не хочу тебе бачити; кидає слухавку. Байдуже дивлюся на купу студентів, які стовбичать у черзі по номерки до кабінок із телефонними автоматами. З пункту переговорів повертаюся виснажений і пригнічений. Не ображаюся, зрештою, ображатися має моя безсилість, яка настільки в'їлася в моє нутро, що її не відчуваю. Згадую батькові слова: я у твоєму віці гори перевертав. Усміхаюся, нині, мабуть, не існує гір, які хотілося б перевертати. Зрештою, я і досі не знаю, що мені треба від життя. Тепер все так заплутано й непевно, що я не уявляю, чим скінчаться ці переживання; хотів би мріяти про приємне й добре, але уява — під впливом ідіотських передчуттів — ніби в комі. Бреду повз ринок униз до Остра, біля ресторану «Полісся» помічаю знайому машину, яка повільно під'їжджає до входу. З неї виходить Валєра, який підбивав копита до Ліди. Згадую, як він тримав мене за горлянку й сичав, щоб я не переходив йому дорогу. Невже це чудо горохове з Лідою? Завтра знайду її на роботі й запитаю, чи можу повернутися. Які дурниці — ображатися через випадкові непевні писання, а через задрипану фразу навіть рвати стосунки! Ліда зробила це спересердя, її вже мало би попустити. Валєра зачиняє машину і підіймається по сходах до ресторану, він так упевнено почувається, ніби вважає себе господарем світу. Мабуть, я займуся тобою. Оглядаю його машину, особливо кришку бака (вона без замка — це добре), запам'ятовую номер. Тепер лише

знайти потрібне місце і потрібний час. Знаю, де ця колимага може стояти допізна — у Лідиному провулку. Зараз я не можу втримати своїх позицій, але й здати їх без бою не можу. Чи краще сюди не влазити? Я так не можу. Так що Тибет доведеться запхати в одне місце; пробач мені, Дека, це така блядська карма. Я настільки перейнятий тим, аби підпалити машину Валєри, що цілу дорогу до общаги думаю, де дістати селітру, порох, сірку, двісті грамів бензину, презерватив і два-три метри плетеної мотузки. Все це без особливих зусиль можна знайти. Сукин скот, я тобі покажу, що таке адське пекло!

В общазі розпочинаю пошуки необхідних матеріалів. Ділюся з Декою думками, він кривиться і зневажливо кидає, що горбатого могила виправить. Нічого не зробиш, хай кожен іде своїм шляхом і робить те, що йому призначено. Після п'ятнадцяти хвилин непотрібних моральних дискусій Дека зітхає і каже, що допоможе мені дістати патрони, з яких витрусимо порох; пачки «макарівських» вистачить? Да, усміхаюся і дружньо штовхаю його плечем. Увечері я обрізаю на балконі п'ятого поверху зо три метри плетеної мотузки для білизни, вона трішки вогка, підсушую її на обігрівачеві. Розплітаю мотузку на чотири менших; це заняття трохи нудне, але мені нема куди поспішати, карму неможливо пришвидшити чи сповільнити. Моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся. Коли з мотузкою майже завершую, чую несміливий стук у двері. Гукаю: заходьте. На порозі стоїть Даша. Серденько, підводжуся і цілую її в губи, завалюй, я за тобою скучив. Вона страшенно тішиться, і каже, що хоче мене забрати на вечерю. Відчуваю безмежну радість, хоча слово «забрати» кидає легку тінь агресії на мою свободу, але я списую це на випадковість. Даша здивовано дивиться на мотузку й розпитує, навіщо вона мені. Навіщо? Труси сушити. Відкладаю своє заняття, і ми йдемо до неї. За столом у кімнаті сидять дві її сусідки й мовчки спостерігають за мною, в їхніх очах товчуться всілякі цікаві бісики; от шельми, матимуть про що базікати. Ми вечеряємо картоплею-пюре з грибною підливкою. П'ємо самогонку новгород-сіверського приготування. Кажу, що Лазар Баранович був ще той жук, знав, де зробити свою резиденцію. Дівчата розгублено кліпають очима, мабуть, не розуміють, про що я. Розповідаю їм про монастир над Десною і про Лазаря Барановича, там дуже гарні місця, якщо захочете віддати Богу душу — кращого місця не знайти. Даша сидить поруч і треться об мене ногами, закидає одну на мою, ну геть розпущена дівка, навіть поїсти нормально не дасть. Вона шепоче, що сьогодні буде сама, бо Ніна йде до тітки, а Галя — до пацана в 2-гу общагу. О'кей. У кімнаті на світло-коричневій тумбочці помічаю старий програвач, а біля нього купу платівок. Розглядаю їх, більшість іноземних: чеські, польські, одна французька, є навіть одна англійська. Більшість із платівок із камерною класичною музикою, а одна — з бюргерською музикою XVII століття. Ставлю її на програвач. Даша каже, що це рідкісна платівка, з нею треба обережно поводитися.