Анатолій Дністровий: Патетичний блуд

«Що це ви робите? Смердить бензином».

«Штани замастив у фарбу, відчищав», — кажу їй.

«Може, треба випрати? Дай мені».

«Дякую, не треба».

Чорт, чого її принесло! Дека сміється і каже, не слухай його, він обманює тебе, він пив бензин, це така мода зараз пішла — бухати бензин. Да ну вас, каже Даша й запитує, чи прийду до неї сьогодні. Як скажеш, маленька, але після опівночі. Дякувати Богу, вона звалює до себе. Дістаю банку з-під ліжка й пальцями вимочую мотузку, занурюю в речовину, викручую, і так разів десять, потім лишаю її в розчині на день настоятися. Дека запитує, що робитиму далі. Я усміхаюся, головне вже зроблене, завтра висушу мотузку, один кінець запхаю в презерватив із начинкою селітри, пороху й сірки, а потім найскладніше... це треба буде кинути в бензобак, підпалити мотузку і... ноги на плечі. Селітру обіцяла привезти з дому Юля, яка зранку поїхала з Ніжина, а завтра, в неділю, повернеться. Через два дні можна буде полювати на машину Валєри. Виходжу в блок, господарським милом вимиваю руки від бензину. Дека стоїть на порозі моєї кімнати й запитує, чи все добре зважив, можна ж обійтися без цього, розумієш, ти не виграєш, не розумію, навіщо ці дешеві й марні зусилля. Хай кожен робить те, що йому призначено, відповідаю зі сміхом. Ага, ти ще займися медитацією перед боєм, самурай засушений. Чому Дека не розуміє, що в таких вилупків, як Валєра, гнила карма і що їм протягом їхнього гівняного життя треба більше страждати? Я виб'ю з нього впевненість — знищу його машину, бо для таких даунів тільки машина є показником їхнього становища у світі. В Ніжині бандюки часто підпалюють машини одне одного, тому для Валєри пережити це буде природно, от коли б йому запхали в дупу вила — це навряд чи впишеться у міський контекст. Витираю брудненьким рушником руки і кажу Деці, що я нічого оригінального не вигадую, а лише стилізую під те, що може трапитися і без моєї участі. Дека каже, що сьогодні ввечері нас чекає Таня. Обов'язково прийдемо. Мені не подобається понура погода, що триває вже другий день. Добре, що хоча би не дощить, не знати в яких умовах доведеться підпалювати Валєрину іномарку. Дека запитує, чого я скис. «Не знаю», — розводжу руками. Він позіхає, що скоро з пар прийде Юля, треба начистити картоплі й поставити варити суп. Дивно слухати такі речі, таке враження, що його вже з головою накрило сімейне життя; супчик, картопелька, що далі? — брудні труси, шкарпетки, посуд? Раптом мені здається, що Дека зі своєю лагідною вдачею, зі своїм поверхневим, неперетравленим буддизмом і «добрими» переконаннями бути завжди етичним... стане найсумліннішим слухняним чоловічком, яких коли-небудь приручали жіночки. Хочу крикнути йому в саме вухо: «сос!», «полундра!», «клони атакують!»... але в мені все позіхає, обм'якає, заспокоюється, бо йому вже нічим не допоможеш, вічна пам'ять героям, амінь. Він іде, а я йому так нічого й не кажу. Мабуть, це нечесно з мого боку.

Близько сьомої вечора заходжу до Тані, Деки поки нема. Вона порається за столом, нарізає квадратиками сир, складає їх на тарілку з порізаною копченою ковбасою і запрягає мене відкоркувати пляшку червоного вина. Я дивуюся й запитую, яке сьогодні свято.

«Мені сьогодні дуже паршиво».

«Що сталося?»

«А, — махає рукою, у неї настільки бліде й розгублене обличчя, що ось-ось потечуть сльози, — потім скажу. Хочу посидіти з вами, як у старі, добрі часи, побалакати про що завгодно».

«Таня...»

«Вова написав, щоб його не чекала».

Пауза.

Закручую штопор у корок і повільно тягну на себе, в мене нічого не виходить, ставлю пляшку на підлогу, затискаю ногами і пробую ще раз. Ледве-ледве справляюся, сміюся із себе, мабуть, це дистрофія. Таня кисло усміхається, на мить відірвавшись від своїх сумних думок. Не знаю, як їй зарадити. Коли западає тривала мовчанка, я кажу, що все, Танюша, минеться, Вова Бера — серйозний пацан і, думаю, з тобою хоче поступити тільки чесно (раз таке написав), він розуміє, що ти молода і в тебе все попереду, що твоя молодість не заслуговує на довгі роки чекання, поки він не відбуде свій термін; пауза; Таня, якщо він сказав, щоб ти його не чекала, значить, він тебе справді любить, і це, як на мене, якась найвища стадія любові — без поневолення всілякими зобов'язаннями того, кого любиш, ти мусиш це розуміти саме так; пауза; думаю, він би з цим погодився. «Віталя, я не уявляю, як мені без нього жити! Розумієш?!»

Заходить Дека, кидає на Таню уважний погляд, придивляється і розпитує, що сталося. Вона відразу бере себе в руки, усміхається, ніби нічого не бувало, і запрошує до столу. Таня одягнута в тонкий бежевий светр, що облягає її гарні груди, руки та спину, тримається рівно, впевнено, іронічним, наказним тоном примушує вечеряти, і тільки в синіх очах ще не гаснуть тривога і смуток. Розливаю в горнятка червоне вино, відчуваю його добрий запах, ми п'ємо за те, щоб у нас усіх було все добре. Банально і просто. Таня каже, що має прийти ще й Хо-хо, але цей завжди запізнюється. Ми їмо, а вона спостерігає за нами і сміється. Я запитую, чого їй весело.