Марія Ряполова - Бурецвіт

— Ваша медицина ще просто не доросла, — відказала Шума. — Я займаюся не так давно, а ніс уже вкоротився на чотири міліметри.

— А мені здається, трохи виріс, — насмішкувато шпигнув пан Шмига. Сьогодні він був спокійний, бадьорий та усміхнений.

Певно, інопланетяни відклали свій наступ.

— Та що ви таке кажете? — Шума стурбовано торкнулася носика. — Я заміряла.

Чого вони не слухають Мережа? Бовдури.

— … Як би ви хотіли бути поховані? Знаєте, от живе собі людина, вважає, що вона щось значить, а потім від неї лишається паралелограмчик із хрестом або каменюкою. І знаєте, це так принизливо. Навіть якщо каменюка дуже велика, і не просто каменюка, а пам’ятник, і не просто пам’ятник, а обкладений квітами цілий рік — все одно це так принизливо, що краще б уже нічого не лишалося. І я розсудив, хай мене кремують. А попіл куди? І рішення прийшло миттєво. В унітаз. Унітазові я віддавав так багато протягом свого життя. Усе, що я створював, усе моє лайно. Я хочу злитися з ним у вічності.

Я хвилювалася. Те, що ми вигадали, в жодні ворота не лізло. Це було гірше за вкорочення носа. До того ж я, здається, застудилася. Коли ми похапцем збиралися до клубу, виявилося, що Дивник забрав мого капелюха і влаштував собі в ньому кубло. То поки ми дісталися сюди, вуха у мене геть повідмерзали. Тепер, у теплі, їх поколювало. Я сиділа, розтирала пальцями вушка та намагалася зазвати хоч одну розумну думку в мою бідну голову. Усе, що я собі планувала, або забулося, або здавалося безглуздим. А, біс із ним! Це ж мій перший і останній виступ.

До мене підсіли Мася та Вулик.

— Ну, як ти? Нервуєшся?

— Ага.

— Нервуйся, нервуйся, тобто, не нервуйся, не треба, — погладила мою руку Вулик.

— Ну, як тобі… проповідь твого коханого? — я хитнула головою в бік сцени.

Вулик зашарілася.

— Ти про що?

— Життя — лайно-о-о, лайно життя-а-а! — проспівав Мереж на мотив «Журчат ручьи».

Бурецвіт, який щойно обговорював щось із Вихрою у протилежній стороні залу, підійшов до зібрання очолюваного медиком.

— Панове, вибачте, але, може, ви присіли б та послухали мого друга, — шукач тактовно схилив голову. Компанія почала повільно розповзатися.

Бурецвіт плюхнувся біля мене.

— Привіт, дівчата!

— Мені жодного разу не поталанило в цьому житті, крім одного, коли мене не зґвалтувала діваха на ім’я Мрія. Але насправді я вважаю, що мені не пощастило й тоді.

— Що ще за Мрія? — насупилася Вулик. — І я вважаю це, як не дивно, подарунком долі. Завдяки тому, що, на відміну від інших, я ніколи не бачив оманливих вогників фортуни на своєму шляху, я ясно розумію, яке лайно життя.

— Це… це не має значення.

— Я кажу вам це, щоб ви зрозуміли, що життя — лайно.

Байдуже, своє життя ви прожили, чи ні, байдуже, як довго ви жили і скільки разів.

— Що він верзе? — почулося звідкілясь позаду.

— Я кажу вам це, аби ви цілком урозуміли, що життя — будь-що лайно, і не дуже переймалися тим, що я вам зараз скажу.

Шепіт скрізь по залу стих.

Мереж замовк і повільно обвів аудиторію серйозним поглядом.

— Ви, певно, пам’ятаєте історію з тузькими чаклунками.

Звісно, історію про тузьких чаклунок пам’ятали усі. Втім, згадувати про них уголос уважалося поганим тоном. Тузькі чаклунки були закритою темою, закритою темою для всіх.

Їх було сім. Усі вони були родичками, і не тільки родичками, вони утворювали, так би мовити, пряму генеалогічну лінію. Де й коли народилася найстарша, перша чаклунка, не знав ніхто. Всі решта народились у Тузі. Причому друга чаклунка була дочкою першої, третя — дочкою другої, четверта — дочкою третьої і так далі. Тож наймолодша чаклунка доводилася найстаршій прапрапраправнучкою.

У чаклунок була спільна здатність омолоджувати або зістарювати людей. Так вони розправлялися зі своїми недругами. Чаклунка промовляла закляття, і людина миттю старішала, аж доки не падала замертво, та ще й кістки її зотлівали. Звісно, вони могли діяти і не так радикально. Могли просто кілька років додати.

Тоді не вщухали суперечки щодо того, чи слід застосовувати смертну кару. І уряд вирішив використовувати тузьких чаклунок. Смерть швидка, безболісна, та й убивством це важко назвати, просто, так би мовити, пришвидшення природних процесів.

Попри те, видовище страти було просто жахливим. Тому завжди було чимало бажаючих її споглядати.

Страчували, щоб не турбувати часто чаклунок, тільки раз на рік зразу всіх приречених.

Тут іще треба сказати, що в усіх тузьких чаклунок була цікава родинна риса. Вони всі страшенно пиячили.