— Бо якщо хтось дізнається, — дразливим тоном затягнув мій учень, — то чародій не зможе спокійно прийняти долю, почне всіх кришити…
— Кого всіх?
Мереж підтягнув ковдру до шиї.
— Тих, хто дізнався…
— А чому він не може прийняти долю?
— Бо хтось знатиме, що ця персона в його житті — не чародій, принаймні раніше не була чародієм, і в такому разі ця доля — вже не чародієва доля, це все руйнує…
— Що є важливішим для провідника за шукача?
— Нічого…
— Що має робити провідник на початку пошуків?
— Нічого…
— Мереже!
— Що? Лірино, дай поспати, — його голос губився у дрімотному сопінні.
— Де ти вештався цієї ночі?
— Я… гуляв.
— І де це ти гуляв?
— У справах…
— Гуляв у справах? Ну, гаразд… — я підвелася і засмикнула штори. — Спи, гуляко.
Я подалася набридати шукачеві. Він сидів у кухні за столом.
Перед ним лежав розгорнутий самовчитель живопису. Бурецвіт шкрябав олівцем щось на папері і зрідка поглядав у книгу.
— Привіт, — я завжди кажу «привіт», якщо не знаю, як почати розмову.
— Привіт, — відгукнувся шукач.
Він зобразив на аркуші дещо, що можна було б назвати схемою людського обличчя. На той момент Бурецвіт відміряв лінійкою відстань між ніздрями. Вигляд у нього був зосереджений і старанний.
— Це ж треба на око робити, — я кивнула на малюнок.
— Не збивай мене.
— Вона собі зморшки наробить.
— Хто?
— Вихра.
Я присіла на стільчик.
— Ця вправа. Для збільшення очей.
Бурецвіт зиркнув на мене.
— Вона так собі зморшки поробить. Вона весь час виконує цю… вправу.
Шукач зосереджено креслив щось із лінійкою.
— Вибач, що я набридаю. Але мені якось лячно стало.
10
Жовті листочки пливли асфальтом під нашими ногами. Вони прикрасили цей світ в останні дні свого існування, спалахнули теплим полум’ям, наповнили землю барвами, коли небо вже стало блідим і похмурим. Мало хто вміє вмирати так гарно. Тепер вони встилали нам шлях, вони були скрізь, здіймалися хмаринками під мітлами двірників.
Шукач озирав перехожих. Хто з візочками і малюками, хто з пляшками і цигарками, хто з коханими, хто з песиками, люди неквапливо снували туди-сюди стежинами між дерев.
— Ми так уляпалися, що я просто не знаю, — буркнув він. — Чия це провина? Хіба моя? Я просто хотів бути піднятим на сміх. А вони що? Чому я мушу бути відповідальним за чийсь ідіотизм?
Бурецвіт явно виглядав когось. Якесь маля пробігло повз нас, гепнулось і заревіло. Дбайлива матінка підняла його і луснула по попі. Маля заревло дужче. Матінка гаркнула на нього.
Я теж почала оглядати людей довкола. Кілька бабусь на лаві хехекали, ніби обговорювали якісь непристойності. На іншій лаві два дівчиська розпивали пляшку червоного вина. Кілька хлопців, на вигляд однаковісіньких, у чорному і з довгими патлами, намагалися познайомитися з володаркою нахабного песика, що обнюхував кожного з них почережно. Правда, попри поширене переконання щодо цього, дівчина виявилася антиподом своєму собаці. Вона залишалася байдужою до хлопців такою ж мірою, якою її песик був ними зацікавлений.
Раптом погляд натрапив на картину неочікувану. Алеєю йшов наш друг Мереж під ручку не з ким-небудь, а з панною Вулик.
Я штовхнула Бурецвіта під ребра і хитнула головою в їхній бік.
— Ага, — розгублено відгукнувся той.
Мереж щось розважливо оповідав своїй супутниці, яка тільки усміхалася і, мабуть, не мала коли слово вставити. Вони йшли майже в ногу, поважно і статечно, з гордо піднятими головами, ніби обходили власні володіння, що розкинулися довкола замку.
— Ось вона! — раптом азартно вигукнув шукач.
— Хто?
Виявилося, Бурецвіт вирячився на даму з маленьким лисим песиком, якій ми колись навішали на обидва вуха. Я згадала, що це сталося в цьому парку і приблизно в цей час.
— Ходімо, — шукач потяг мене до тієї панянки. Вона, здається, впізнала нас і заусміхалася.
— Добридень, пам’ятаєте нас? — звернувся Бурецвіт до неї.
— Так, — дамочка закивала.
— Пам’ятаєте ту трагічну історію з пуделями, один з яких загинув, і про алергію, і про розведення собак?
— Так.
— Усе брехня.
Шукач розвернувся і пішов геть, залишивши панянку з широко розплющеними очима. Вона запитливо зиркнула на мене. Раптом Бурецвіт обернувся і додав:
— Крім алергії. Тільки вона була на рослину.
— Е… вибачте, — знизала я плечима і кинулася наздоганяти шукача.
— Стійте! — раптом гукнула тітка.
— О Господи, Бурецвіте, вона за нами женеться!
Читать дальше