Марія Ряполова - Бурецвіт

— Бо якщо хтось дізнається, — дразливим тоном затягнув мій учень, — то чародій не зможе спокійно прийняти долю, почне всіх кришити…

— Кого всіх?

Мереж підтягнув ковдру до шиї.

— Тих, хто дізнався…

— А чому він не може прийняти долю?

— Бо хтось знатиме, що ця персона в його житті — не чародій, принаймні раніше не була чародієм, і в такому разі ця доля — вже не чародієва доля, це все руйнує…

— Що є важливішим для провідника за шукача?

— Нічого…

— Що має робити провідник на початку пошуків?

— Нічого…

— Мереже!

— Що? Лірино, дай поспати, — його голос губився у дрімотному сопінні.

— Де ти вештався цієї ночі?

— Я… гуляв.

— І де це ти гуляв?

— У справах…

— Гуляв у справах? Ну, гаразд… — я підвелася і засмикнула штори. — Спи, гуляко.

Я подалася набридати шукачеві. Він сидів у кухні за столом.

Перед ним лежав розгорнутий самовчитель живопису. Бурецвіт шкрябав олівцем щось на папері і зрідка поглядав у книгу.

— Привіт, — я завжди кажу «привіт», якщо не знаю, як почати розмову.

— Привіт, — відгукнувся шукач.

Він зобразив на аркуші дещо, що можна було б назвати схемою людського обличчя. На той момент Бурецвіт відміряв лінійкою відстань між ніздрями. Вигляд у нього був зосереджений і старанний.

— Це ж треба на око робити, — я кивнула на малюнок.

— Не збивай мене.

— Вона собі зморшки наробить.

— Хто?

— Вихра.

Я присіла на стільчик.

— Ця вправа. Для збільшення очей.

Бурецвіт зиркнув на мене.

— Вона так собі зморшки поробить. Вона весь час виконує цю… вправу.

Шукач зосереджено креслив щось із лінійкою.

— Вибач, що я набридаю. Але мені якось лячно стало.

10

Жовті листочки пливли асфальтом під нашими ногами. Вони прикрасили цей світ в останні дні свого існування, спалахнули теплим полум’ям, наповнили землю барвами, коли небо вже стало блідим і похмурим. Мало хто вміє вмирати так гарно. Тепер вони встилали нам шлях, вони були скрізь, здіймалися хмаринками під мітлами двірників.

Шукач озирав перехожих. Хто з візочками і малюками, хто з пляшками і цигарками, хто з коханими, хто з песиками, люди неквапливо снували туди-сюди стежинами між дерев.

— Ми так уляпалися, що я просто не знаю, — буркнув він. — Чия це провина? Хіба моя? Я просто хотів бути піднятим на сміх. А вони що? Чому я мушу бути відповідальним за чийсь ідіотизм?

Бурецвіт явно виглядав когось. Якесь маля пробігло повз нас, гепнулось і заревіло. Дбайлива матінка підняла його і луснула по попі. Маля заревло дужче. Матінка гаркнула на нього.

Я теж почала оглядати людей довкола. Кілька бабусь на лаві хехекали, ніби обговорювали якісь непристойності. На іншій лаві два дівчиська розпивали пляшку червоного вина. Кілька хлопців, на вигляд однаковісіньких, у чорному і з довгими патлами, намагалися познайомитися з володаркою нахабного песика, що обнюхував кожного з них почережно. Правда, попри поширене переконання щодо цього, дівчина виявилася антиподом своєму собаці. Вона залишалася байдужою до хлопців такою ж мірою, якою її песик був ними зацікавлений.

Раптом погляд натрапив на картину неочікувану. Алеєю йшов наш друг Мереж під ручку не з ким-небудь, а з панною Вулик.

Я штовхнула Бурецвіта під ребра і хитнула головою в їхній бік.

— Ага, — розгублено відгукнувся той.

Мереж щось розважливо оповідав своїй супутниці, яка тільки усміхалася і, мабуть, не мала коли слово вставити. Вони йшли майже в ногу, поважно і статечно, з гордо піднятими головами, ніби обходили власні володіння, що розкинулися довкола замку.

— Ось вона! — раптом азартно вигукнув шукач.

— Хто?

Виявилося, Бурецвіт вирячився на даму з маленьким лисим песиком, якій ми колись навішали на обидва вуха. Я згадала, що це сталося в цьому парку і приблизно в цей час.

— Ходімо, — шукач потяг мене до тієї панянки. Вона, здається, впізнала нас і заусміхалася.

— Добридень, пам’ятаєте нас? — звернувся Бурецвіт до неї.

— Так, — дамочка закивала.

— Пам’ятаєте ту трагічну історію з пуделями, один з яких загинув, і про алергію, і про розведення собак?

— Так.

— Усе брехня.

Шукач розвернувся і пішов геть, залишивши панянку з широко розплющеними очима. Вона запитливо зиркнула на мене. Раптом Бурецвіт обернувся і додав:

— Крім алергії. Тільки вона була на рослину.

— Е… вибачте, — знизала я плечима і кинулася наздоганяти шукача.

— Стійте! — раптом гукнула тітка.

— О Господи, Бурецвіте, вона за нами женеться!