Марія Ряполова - Бурецвіт

Тож я не віршуватиму більше.

— Правда? — повеселішав шукач.

— Так. Я тепер писатиму картини.

Він не жартував. Ми з Бурецвітом перезирнулися.

— Ну… бажаю тобі… натхнення, — вичавила я.

— О, дякую. Без цього, звісно, нікуди.

1

Осінь. Осінь, нарешті, стала схожою на осінь. Під ногами — калюжі, над головою — важкі хмари.

— Мені важко про це згадувати, — схлипнув Бурецвіт (в нього була алергія на одну з моїх рослин у крамниці, і він уже третій день страждав через це), — але коли мої батьки, старша сестра і ненароджений племінник загинули в автокатастрофі, я залишився сам із п’ятьма маленькими, беззахисними та безпорадними пуделями на руках.

Він чхнув.

— Будьте здорові. Яка страшна історія! Бідні пуделі! — перед ним стояла повнотіла жіночка років п’ятдесяти і любовно притискала до себе крихітне лисе нещастя, яке ніби зараховують до собак.

— Вибачте. Так от, я, звісно, міг би позбутися їх, віддати комусь, просто вигнати на вулицю. Але я набрався духу і сказав собі: ми тепер самі з пуделями, розраховувати нам нема на кого, і я, тільки я маю забезпечити моїм песикам майбутнє. Апчхи!

— Будьте здорові!

— Я знаю, — Бурецвіт звів на неї мокрі очі, — я мало уваги приділяв їм, але ж я так тяжко працював тоді.

Він хлипнув.

Я подивилася на жінку. Вона весь час хитала головою, наче заведений метроном. В очах її ніби щось блиснуло. Ну!

— І тоді, — шукач дістав носовичка і прилаштував до носа, — тоді… — він похмуро втупив погляд в асфальт, мабуть, не знав, що казати далі.

Він мав розчулити незнайому людину. Таку вправу йому вигадали русалки. Хоча, власне, це ще не вправа, а тренування перед нею.

— Одного дня я не зачинив вікна, коли йшов з дому. Лишив його відчиненим… вікно…

Аби не чхнути ще раз, мій клієнт потер носа.

— А коли повернувся… то побачив на дорозі… перед моїм домом… побачив…

— Ні… — прошепотіла тітонька.

— Тіло… мого розчавленого песика!

— Боже! — тітонька так притисла до себе свого чотирилапого друга, що той зойкнув. По її щоці збігла сльозинка. Зараховано.

Тут шукач усе зіпсував. Хоча він, звісно, як вихована людина, підніс долоню до рота, це нічим не зарадило.

— А-а-апчхи-и! — гримнув він прямо на добродійку з песи ком. Той завмер з витріщеними очима і втягнутими в голову вухами.

— Вибачте.

— Ходімо, — я взяла його під лікоть. — Ходімо, тобі не варто це згадувати. Пробачте нам. За кілька років після цієї трагедії у мого друга почалося це. Алергія. Лікарі сказали, що це алергія на собак. Але в пам’ять про свого загиблого улюбленця мій друг зараз розводить пуделів. Щодня вони змушують його страждати, але він… він не полишить цього. Ніколи. Пробачте нам іще раз. До побачення.

— Пробачте, — схлипнув шукач.

Ми хутко подалися геть.

— Ну, як я? — запитав Бурецвіт. Сльози стояли в його очах. Щось не дуже діє цей засіб проти алергії, хоча коштує, як пластична операція.

— Фінал кепський. З іншого боку, здоровим ти взагалі не впорався б. У вкладці до цих крапель я нарахувала 18 протипоказань. Треба мати залізне здоров’я, щоб так лікуватися.

— Але ж ти скажеш русалкам, що це було зараховано?

— Скажу. Ще серветок?

— Угу.

Я дістала з сумки пачку паперових носовичків. Це біда просто, йому не вистачає однієї такої і на п’ятнадцять хвилин.

Крім 18 протипоказань там було названо ще 24 побічні ефекти. Хоч би що сталося зараз із Бурецвітом, ми не повинні дивуватися.

— Затули вуха, — попрохав шукач.

— Припини.

— Я ж за тебе непокоюся. Краще затули.

Я затулила. Приглушений гул — Бурецвіт сякається.

— Куди ми зараз? Вуха можеш розтулити.

Вітер був холодним, як у всі останні дні. Я всунула голову в комір, щоб він діставав до самого носа.

— До клубу.

— Куди?

— У клюб.

2

Ми втрьох — Я, Мереж, Бурецвіт пройшли довгим білим коридором і…

Стоп. Насправді нас було четверо. У правій руці я несла кошик, у якім сидів Дивник.

Так от, ми пройшли довгим білим коридором до прочинених дверей, над якими був напис: «Клуб любителів дивовижного». Ми зупинилися. Я спитала:

— Ви впевнені?

— Якщо це клуб любителів дивовижного, то я маю їм сподобатися, — відповів Мереж.

Найбільше б їм у такому разі сподобався Дивник, але його показувати я не мала наміру.

Ми увійшли. Це був невеликий концертний хол. На сцені самотньо стовбичив мікрофон. У холі було з тридцятеро людей. Деякі стояли групками і розмовляли, деякі сиділи в рядах для глядачів.