Марія Ряполова - Бурецвіт

23

Радник сидів за кермом. Він був у кепському настрої зранку і ні з ким не розмовляв. Наша ж четвірка відпочивала.

Трейлер усередині виявився влаштованим незвичайно. Там нічого не було, крім розстеленого килима і розкиданих подушок, на яких ми і розвалилися.

Ми з Мережем грали в карти. Я весь час програвала, бо не могла досі збагнути, що це за гра і які в ній правила. Втім, Мережа все влаштовувало і він мені не пояснював.

Дивник сидів поруч, опершись спиною на моє коліно, й причісував двома кігтями китичку на хвості.

Бурецвіт дивився у свою книгу. Її йому дали русалки в останню їхню зустріч. Це були спогади одного з шукачів. Вона, може, була би популярною, але поширювати її можна було тільки серед «своїх», серед утаємничених.

Здається, Бурецвіт уже кілька хвилин не читав, а просто витріщався на сторінку. Нарешті, він подивився на нас.

— Коли той чоловік повернувся додому з місця мрії, йому наказали зловити якогось рідкісного метелика. Це ж треба. Цікаво, що ми будемо робити, коли прибудемо?

— Хто що, — відповіла я. — Ти шукатимеш собі нового провідника.

Мереж навіть припинив зазирати в мої карти і здивовано вирячився на мене.

— Нового провідника?

— Так. Розумієш, Мереже, русалки забажали від Бурецвіта, щоб той влаштував мені випробування, а я його не пройшла.

Тепер йому потрібен новий провідник.

— Не кажи дурниць, Лірино, — сердито пробурчав шукач.

— А що ж ти доповідатимеш русалкам, коли ми повернемося?

— А що ти доповідатимеш чародієві, коли ми повернемось?

— Ну, це вже занадто! — я сплеснула руками.

— Не сваріться, — втрутився Мереж, — хто б мав влаштовувати істерики, то це я, а я ж не влаштовую.

— Чого це б ти мав таке робити? — спитав шукач.

— По-перше, не думайте, що я все так легко забув, — він витримав багатозначну паузу, — по-друге, у мене такий непростий характер.

Бурецвіт насупився. Він витяг із гаманця якийсь м’ятий папірець, розгорнув його і пробіг поглядом.

Напевне, то був Мережів вірш, що його шукач знайшов з-поміж наших речей у будинку Мрії.

— Я тут перечитав уважніше… тут є… гхм… кілька місць цікавих… кхм…

— Де? — боюся, це прозвучало не тільки суворо, а й навіть грізно, але хай знає, як воно.

— Ну… — шукач ображено зирнув на мене, але потім слухняно опустив очі і став вичитувати папірець.

Проте надовго його не вистачило.

— Господи, Лірино, тут стільки помилок! — вражено вигукнув він через мить.

— Ну то й що? — одізвався автор.

— Як що? Ти писати не вмієш.

— Пишу ж якось.

— Але тобі варто було б засвоїти кілька правил. Кілька десятків правил.

Мереж стенув плечима.

— Всі правила тільки для того, щоб принижувати інших.

— Вибач?

— Є люди, які знають правила, а є такі, що не знають. Скажи мені, чому вважається правильним, наприклад, такий наголос, який у певному слові зроблять де треба тільки відсотків десять людей? Хіба всі інші не розуміють, що воно означає? Навіщо всі ці тонкощі, в які втаємничені тільки обрані? А тому, щоб вони були обраними. Ніхто не вважає великою заслугою, якщо хтось правильно каже чи пише слово «коза». Бо його всі кажуть однаково. А от слово «вітчим», наприклад, або «веретено» багато хто скаже не так, як треба. Завдяки цьому, завдяки цій проблемі зі словом «вітчим» невелика частина людей може почувати себе особливою, дуже грамотною, культурною і освіченою. Так вони розрізняють одне одного і пишаються тим, що входять до цього кола. І може, вони нічим не кращі за інших, але ж грамотні. Розумієте, грамотні… У них завжди є спосіб ткнути носом майже будь-якого співрозмовника. А він буде принижений, буде перейматися. Можливо, це так сильно його зачепить, що він навіть витратить чимало свого часу для того, щоб навчитися говорити правильно, щоб його більше так не ганьбили, а щоб він сам міг.

— Які філософські роздуми… ти просто безграмотний бовдур, та й усе, — промовив Бурецвіт.

— Я ж казав, — перевів Мереж на мене свій меланхолійний погляд. — Ліринко, кепські новини.

— Які?

— Ти знов програла. Сьогодні не твій день.

— Гадаєш?

— Нічого, в коханні пощастить.

— Тільки на те й розраховую.

Я зібрала карти.

— А може, ще партійку? — запропонував Мереж.

— О, ні, дякую.

Бурецвіт розгублено дивився в листочок.

— Втім, ви маєте рацію. Вірші — не моє покликання. По-перше, я не відчуваю належного естетичного задоволення від їх складання. По-друге, в мене справді не надто добре виходить.