Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Ходив до них рентгенолог Брискін — миршавий чоловічок із уродженим комплексом неповноцінності, від якого почав зцілятись, допіру опинившися серед десятків самітних жінок; низенький, майже карлик, обтягнений сухою пергаментною шкірою, Брискін, на якого за добрих часів не звернула б уваги, жодна жінка, раптом став сексуальною зіркою першої величини; він ненавидів жінок, які віддавались йому, він знущався з них, щипав і кусав, наче хотів відомстити їм за всі довоєнні роки принижень і самотності. Ходив до них Брискін, ходили ще якісь впливові люди; ввечері сходились вони з пакунками під пахвами — приносили горілку, ковбасу, шоколад. Надворі тріщав мороз, Іркутськ засинав у снігах, Павлу Никаноровичу моторошно було подумати — як доводиться зараз солдатам в окопах, на волзькому рубежі. Гості весело з морозу терли руки, різали ковбасу, відкривали консерви, закурювали цигарки; потім пили, закусювали, тицяючи виделками в розкішні, ампірно-позолочені тарілка Дулевського заводу, розпалювалися, розстібали комірці френчів, потім починали вимагати виконати «рожеве танго». Льоля спочатку відмовлялась, відтак ішла до сусідньої кімнати, переодягалась — власне не переодягалась, а роздягалась, і, накинувши на себе рожеву довгу шовкову польську сорочку, що їй привіз із Львова Павло Никанорович у 1940 році, царственно виходила до гостей: її появу вони гучно вітали, лише Брискін ставав нерухомим, висхлим, злим карликом, бо ця жінка, вдвічі більша за нього, з великим і похітливим тілом, нагадувала йому довоєнні часи; він боявся її, втрачав при ній свою недавно придбану самовпевненість, його зла маленька душа стискалася в кістлявий кулачок; безсила лють охоплювала Брискіна, коли дивився він на Льолю. Павло Никанорович знав свої обов'язки: сидіти при патефоні, підкручувати його весь вечір заводною ручкою. Голки лежали в спеціальному пластмасовому секторі, вбудованому в ріг патефонної коробки. Подеколи Павло Никанорович пальцем обережно висував сектор і зазирав туди заклопотано — чи, бува, не перевелися добре загострені голки? Він майстерно вмів гострити голки на точильному камені. Він ставив улюблену пластинку Льолі — з шипіння з'являвся хрипкуватий голос Утьосова: «Как много девушек хороших, как много ласковых имен, но лишь одна меня тревожит, что потерял покой и сон…» Льоля по черзі танцювала танго з гостями — їй ввижався бальний зал, чоловіки в смокінгах та жінки у вечірніх декольтованих туалетах, як в американських фільмах за участю Діни Дурбін; її тіло просвічувало крізь прозорість сорочки, і Брискін, який ніколи з нею не танцював, бо якби він притулився до неї, то обличчям торкався б її грудей, пив спирт, не запиваючи його навіть водою, а патефон надривався: «Сердце, тебе не хочется покоя…» Павло Никанорович філософськи думав, що краще було б витатуювати на своєму тілі ці слова, тонкі й поетичні, замість примітивного: «Не тронь его, оно разбито».

Туберкульоз у Павла Никаноровича виявився саме після того, як у них залишився на ніч Брискін; Павло Никанорович мив у сусідній кімнаті посуд, змиваючи з ампірної розкоші тарілок рештки консервованих бичків у томаті, і чув спочатку тріск шовку (шкода, бо то гарна була сорочка, куплена на товчку в якоїсь польської графині), а потім долинуло до нього скавучання, гарчання, виск, мовби зчепилися, в люті, кішка з собакою, і серце Павла Никаноровича сповнилося ніжністю до Льолі, до її страждань і гордістю за неї, йому схотілося впасти перед нею, цілувати їй ноги, і щоб вона зробила йому боляче — чим болючіше, тим краще. Він вимив тарілки, витер їх рушником, обережно, щоб не розбити, поклав у буфеті, вимкнув велике світло, залишивши нічничок, і став на коліна коло дивана; згодом знову почулось гарчання, в Павла Никаноровича від розчуленості сльози потекли по обличчю, і він почав повзати по кімнаті на колінах — між великим трюмо та фікусом; так серед ночі й застала його Льоля, яка прикладала до покусаних грудей примочки з одеколоном. Невдовзі після цього на комісії в Павла Никаноровича в легенях знайшли дві великі каверни, про що свідчив рентгенівський знімок, а в мокроті виявили палички Коха. Спрацювали якісь невідомі механізми, Льоля з кимось зустрічалась, хтось приходив до них на ніч (цей поводився тихо, Павло Никанорович заснув навіть, очікуючи Льолю), і врешті хвороба П. Н. Рязанцева виявилася настільки небезпечною, що про фронт і мови не могло бути. Все було б нічого, якби Льоля не сховала передбачливо всі папірці, які мали відношення до хвороби Павла Никаноровича: якби хтось спробував хронологічно порівняти ці численні папірці, небезпремінно зрозумів би, якого походження туберкульоз у Павла Никаноровича. І по сей день, коли лежав він уже в клініці Костюка, не знав Павло Никанорович, де переховує ці папірці його вірна Льоля. Але добре пам'ятав її погрозу — витягти їх на світ божий в разі потреби, якщо Павло Никанорович раптом втратить почуття вічної вдячності до своєї коханої дружини.